Хрест із сапфірами - Гілберт Кійт Честертон

Лишень двоє мандрівників дійшли до хребта пагорба, назустріч їм засяяло яскраве світло, котре пробивалося крізь червоні штори англійського готелю. Готель стояв обабіч дороги і гостинно запрошував мандрівників. Троє дверей були відчинені, і навіть з того місця, де стояли отець Бравн і Фламбо, було чути сміх і розмови людей, котрі цієї ночі були щасливими.

— Далі не варто й продовжувати, — сказав отець Бравн. — Вони судили його там, у глушині, і відразу ж покарали, а потім заради чести Англії — його доньки заприсяглися мовчати до кінця своїх днів про повний гаманець зрадника та зламану шпагу вбивці. Можливо (Боже, допоможи їм!), вони навіть намагалися забути про це. Забудьмо й ми. А ось і наш готель.

— Забуду з приємністю, — відповів Фламбо. Він уже стояв перед яскраво освітленим баром і раптом позадкував і ледь не впав на дорогу.

— Погляньте, от чортівня! — вигукнув він, вказуючи на прямокутну дерев’яну вивіску перед входом. На ній була зображена грубо намальована шпага з укороченим лезом і псевдоархаїчним написом «Зламана шпага».

— А що вас дивує? — м’яко запитав отець Бравн. — Він — бог цих країв, половина всіх готелів, парків та вулиць названа на честь генерала та його досягнень.

— А я думав, що ми закінчили з цим прокаженим, — вигукнув Фламбо й плюнув на дорогу.

— Ви ніколи з ним не покінчите в Англії, — сказав священик, дивлячись униз, — поки мідь міцна й каміння ціле. Його мармурові статуї будуть надихати душі гордих і наївних юнаків, а його сільська могила буде символом вірности, ніби квітка лілії. Мільйони людей, котрі ніколи не знали його, любитимуть, як рідного батька, людину, з котрою ті, що її знали, вчинили, як із лайном. Він може стати святим, і ніхто ніколи не довідається істини, я так вирішив. У відкритті таємниці є багато доброго й поганого, от я й перевірю своє рішення. Всі ці газети зникнуть, антибразилійський шум вже закінчився, Олів’є всюди поважають. Але я пообіцяв собі: якщо бодай десь, на металі чи на мармурі, котрий довговічний, як піраміди, з’явиться звинувачення полковника Клансі, капітана Кейта, президента Олів’є або іншої невинної людини, от тоді я почну говорити. А якщо все обмежиться незаслуженим вихвалянням Сент-Клера, я мовчатиму. І дотримаю своєї обіцянки.

Чоловіки зайшли в таверну з червоними шторами, котра виявилася не лише затишною, а й розкішною всередині. На столі стояла срібна копія пам’ятника Сент-Клера: похилена срібна голова, зламана срібна шпага. На стінах були кольорові фотографії із зображеннями пам’ятника та екіпажів з туристами, котрі приїздили подивитися на цю пам’ятку. Фламбо й отець Бравн сіли на зручні оббиті лавки.

— Але й холоднеча! — вигукнув отець Бравн. — Вип’ємо вина чи пива?

— Може, краще бренді, — сказав Фламбо.

Три знаряддя смерти

І завдяки своєму покликанню, і завдяки своїм переконанням отець Бравн знав краще за всіх нас, що кожну людину удостоюють почестями вже після смерти. Та навіть він був вражений жахливою невідповідністю, коли на світанку до нього постукали й сповістили, що сера Аарона Армстронґа вбили. Було щось абсурдне й непристойне в цьому таємничому насильстві над такою відомою та цікавою постаттю. Адже сер Аарон Армстронґ був цікавим до смішного, а його слава була майже легендарною. Ця новина зробила таке ж враження, якби вам повідомили, що Сонячний Джим повісився або містер Піквік помер у Генвелі. Хоча сер Аарон Армстронґ був філантропом і мав справу з темними сферами нашого суспільства та пишався своїм благородством. Його політичні та соціяльні промови скидалися на водоспад жартів та «гучного сміху», він пашів тілесним здоров’ям; його етика була оптимістичною; він також порушував тему пияцтва (це була його улюблена тема), і робив це з безсмертною й незмінною веселістю, котра притаманна людям, які ніколи не куштують спиртного.

Загальновідому історію його навернення в лоно непитущого товариства часто розповідали з найбільш пуританських трибун і катедр: як він ще юним хлопцем відійшов від шотландського богослов’я і вподобав шотландське віскі і як піднісся вище того й іншого і став (як він скромно любив повторювати) тим, ким він є. Щоправда, споглядаючи його широку сиву бороду, обличчя херувима й окуляри, котрі виблискували на численних обідах і конгресах, де він постійно з’являвся, важко було навіть уявити, що колись він був помірним пияком або кальвіністом. Відразу відчувалося, що це найсерйозніший веселун з усіх синів людства.

Він жив на сільській окраїні Хемпстеда в красивому будинку, високому, але не широкому, котрий нагадував сучасну прозаїчну вежу. Найвужча стіна виходила безпосередньо на зелений пагорб над залізницею і здригалася щоразу, коли повз будинок проходив потяг. Сер Аарон Армстронґ, як він особисто бурхливо переконував, був людиною, котра не знає, що таке нерви. Та якщо потяг часто був потрясінням для цього будинку, то цього разу будинок став потрясінням для потяга.

Він сповільнив рух і зупинився в тому місці, де кут будинку нависав над крутим зеленим насипом. Повністю зупинити такий механізм вдається не відразу, та жива душа, котра керувала ним, діяла надзвичайно швидко. Якийсь чоловік, одягнений у все чорне, навіть (це особливо запам’яталося) у страшні чорні рукавиці, випірнув, ніби з-під пагорба над залізницею, почав махати чорними руками, ніби якийсь дикий млин. Такі дії навряд чи змогли б зупинити навіть найповільніший потяг. Та водночас цей чоловік видав такий крик, котрий був цілком неприродним і диким. Це був один із тих звуків, котрі надзвичайно виразні, навіть якщо їх погано чути. У цьому випадку це було слово «вбивство!»

Однак машиніст присягається, що зупинив би потяг навіть тоді, якби почув не слово, а лише цей жахливий і неприємний голос.

Потяг ледве встиг загальмувати, і відразу можна було помітити багато деталей трагедії. Чоловік у чорному, що стояв на трав’янистому насипі, був слугою сера Аарона Армстронґа на ім’я Маґнус. Баронет з притаманним йому оптимізмом часто кепкував з чорних рукавиць цього похмурого слуги, та зараз ніхто навіть не мав наміру цього робити.

Коли кілька ґаволовів зійшли з насипу й підійшли до закіптявілої огорожі, вони побачили тіло старого чоловіка в жовтому домашньому халаті з яскраво-червоною підкладкою, котре скотилося вниз насипу. Довкола його ноги була обмотана мотузка, що, мабуть, заплуталася під час боротьби. Також виднілися невеликі плями крови, а саме тіло було зігнуте й викручене настільки, що жива істота навряд чи змогла би зайняти таку позу.