Хрест із сапфірами - Гілберт Кійт Честертон
Великий білий кінь, котрий щойно повільно йшов дорогою, ніби на параді, галопом побіг до табору, так ніби переможець на якихось божевільних перегонах. Спочатку солдати подумали, що кінь скинув вершника, та потім побачили, що це генерал, котрий був чудовим вершником, жене коня. Кінь і вершник підлетіли до них, ніби вихор. Генерал зупинив коня і з палаючим обличчям і голосом, котрий був подібний на сурми Страшного суду, наказав негайно покликати полковника.
Я помітив, що в мисленні таких людей, як автор щоденника, всі ці події нагромаджувалися одна на одну, як колоди дерев на лісоповалі. Ще добре не прокинувшись і ледь не падаючи, солдати шикуються й довідуються, що мають негайно розпочати атаку й перейти через річку. Їм повідомляють, що генерал і майор знайшли щось біля моста і це єдиний спосіб урятувати життя. Майор негайно повернувся в тил, щоб покликати на допомогу резерви, котрі стоять біля дороги. Однак сумніваюся, щоб підкріплення прийшло вчасно. Вони повинні були перейти річку вночі та зранку захопити висоти. Цим зворушливим описом нічного походу щоденник раптово закінчується.
Отець Бравн ішов попереду. Лісова стежка ставала все вужчою, звивистою й незабаром почала нагадувати гвинтові сходи. Тепер голос священика долинав зверху:
— Там ще є згадка про одну невелику, але незвичайну подробицю. Коли генерал закликав усіх до атаки, він наполовину вийняв шпагу з піхов, але потім, ніби засоромившись таким мелодраматичним жестом, сховав її назад. Ось бачите, знову ця шпага.
Слабке світло прокрадалося крізь сплетене гілля дерев і кидало прозору сітку під ноги мандрівників. Вони знову наближалися до тьмяного відкритого неба. Фламбо відчував, що істина оточує його, ніби повітря, та не міг її висловити. Спантеличено запитав:
— Ну, і про що йдеться з тією шпагою? Офіцери переважно мають шпаги, хіба ні?
— У сучасній війні про них згадують не так часто, — байдуже відізвався священик, — а в цій справі постійно стикаєшся з цією шпагою.
— Гаразд, ну і що? — пробурмотів Фламбо. — Дешева сенсація: старий солдат ламає свою шпагу в останній битві. Можу посперечатися, що газети відразу ж ухопилися за цю деталь, вони це вміють. На всіх цих могилах і подібних речах шпагу зображають з відламаним кінцем. Сподіваюся, ви затягнули мене в цю полярну експедицію не лише тому, що двоє чоловіків з романтичними уявленнями бачили зламану шпагу Сент-Клера?
— Ні, — вигукнув отець Бравн, і його голос пролунав, як пістолетний постріл. — Але хто бачив незламану шпагу?
— Що ви маєте на увазі? — запитав його приятель і зупинився.
Раптом вони вийшли з сірих воріт лісу.
— Я кажу, хто бачив незламану шпагу? — наполегливо повторив отець Бравн. — Напевно, не автор щоденника, тому що генерал вчасно її сховав.
Фламбо оглянувся довкола, як людина, котра дивиться на сонце й нічого не бачить, а його приятель продовжував, і вперше в його голосі відчувалося завзяття.
— Фламбо! — вигукнув священик. — Навіть обшукавши всі ці могили, я нічого не можу довести. Але я впевнений у цьому. Дозвольте мені додати до своєї розповіді лише один невеликий факт, котрий усе змінює. Полковник, як це не дивно, був поранений одним із перших. Його поранило задовго до того, як розпочалася сама битва. Але він побачив зламану шпагу Сент-Клера. Чому вона була зламана? Як це сталося? Мій друже, вона зламалася ще до битви!
— О! — вдавано-радісно промовив Фламбо, — і скажіть на милість, де ж відламана частинка?
— Я можу відповісти, — відразу ж відповів священик. — У північно-східному кутку кладовища біля протестантської катедри в Белфасті.
— Справді? — перепитав співрозмовник. — Ви її вже шукали?
— Ні, не шукав, — з жалем відповів отець Бравн. — Над нею стоїть великий мармуровий монумент, пам’ятник героєві майорові Мюррею, котрий загинув смертю хоробрих у битві біля Чорної ріки.
Фламбо виглядав так, ніби пережив гальванічний шок.
— Ви хочете сказати, — прохрипів він, — що генерал Сент-Клер ненавидів Мюррея і вбив його на полі битви, тому що…
— Вас все ще переповнюють добрі й чисті здогадки, — відізвався священик. — Все було набагато гірше.
— Ну, що ж, — відізвався великий чоловік, — запас моєї нечистої уяви вичерпався.
Священик, напевно, задумався, з чого ж почати, і врешті сказав:
— Де розумна людина ховає листок? У лісі.
Фламбо мовчав.
— А якщо немає лісу, вона його садить. А якщо їй потрібно сховати мертвий листок, вона садить мертвий ліс.
Відповіді не було, і священик продовжував вже тихіше й м’якше:
— А якщо людині треба сховати мертве тіло, вона ховає його на полі посеред мертвих тіл.
Фламбо крокував уперед так, ніби ненавидів найменшу затримку в часі або просторі, а отець Бравн продовжував говорити, розвиваючи свою останню думку:
— Сер Артур Сент-Клер, як я вже згадував, був із тих людей, котрі «читають свою Біблію». Цим усе сказано. Коли люди вже зрозуміють, що даремно читати лише свою Біблію, не читаючи Біблії інших людей? Друкар читає Біблію, щоб знайти друкарські помилки. Мормон читає свою Біблію, щоб знайти підтвердження полігамії; послідовник «християнської науки» читає свою Біблію і знаходить там, що наші руки й ноги — лише видимість. Сент-Клер був старим англо-індійським солдатом протестантського типу. А тепер подумайте, що це може означати, і, заради небес, відкиньте святенництво. Це може означати, що він був страшною людиною, котра звикла жити під тропічним сонцем у східному суспільстві, котра без жодних духовних підказок вбирала в себе всі підряд повчання східних книг. Звичайно, він більш охоче читав Старий Завіт, ніж Новий. Бузсумнівно, в Старому Завіті він знаходив усе, що хотів — хіть, свавілля, зради. О, я наважуся ствердити, що він був чесною людиною, як ви це називаєте. Але що робити, якщо людина чесна у своєму поклонінні нечесності?
У кожній з гарячих і таємничих країн, у котрих йому довелося побувати, він заводив гарем, катував свідків, накопичував нечисте золото. Звичайно, він, відкрито дивлячись у вічі, сказав би, що робить усе це на славу Господа. Моє богослов’я спонукає мене,
