Серце гарпії - Марина Соколян

І все б тоді може на тім і скінчилося, та лишень забула Ярка — то не просто горище було, то — горище клубне, або іще звали його «дека», дім культури, себто. За культуру тут правили, переважно, гуртки всілякої самодіяльності — музичної, зокрема. А що була неділя, то й занадився хтось найкультурніший на репетицію, та ще й, прости господи, із гобоєм чи ще якою духовою бідою. Ну а інструмент, певна річ, слід перед зайняттям ретельно налаштувати, аби ноту давав чисту і гарну. От він і видав спересердя — пронизливий такий, оглушний зойк.

Аж смикнулися, аж затрусилися усі троє на горищі — надто вже до слова прийшлося! Ну а Михасик, скільки там йому потрібно для переляку? — тут-таки і шугонув із дверей та й по сходах. Ніхто і охнути не встиг, а вже чути знадвору лункий гуркіт і дикий крик. Гульк — аж лежить Михась під сходами, і нога якось дивно вигнута, і кричить, наче різаний — привида, і того би завидки взяли.

Отут вже і Ярці лячно стає. Михасик кричить, Леся голосить, сусіди збігаються, розходиться дворами лемент. А Ярка стоїть коло яблуні, сполотніла, ні пари з вуст. А тоді відходить нишком, очі додолу, а як поза спини сусідські опиняється, то мигцем зривається на біг. Вона знає — її провина у тому, що сталося, її велика провина. А тому немає іншого, як втекти, де людські очі не бачать, та там і сховатися. Там і вікувати.

Аж надвечір знаходить її батько. На найвищім поверсі сусідньої «дев’ятки», там, де господарі полишили в тамбурі поламані крісла і великі коробки. Сидить собі Ярка, коліна охопивши, сидить і плаче.

Батько сідає коло неї навпочіпки, сильний, плечистий — ціла гора лагідного осуду.

— Тобі соромно, Яшка? — питається.

Ярка киває, розмазуючи щоками бруд і сльози.

— Соромно, тату.

І знає, як відтоді знатиме завжди, — цим уже не зарадиш.

* * *

Вона прокинулася пізно, почуваючись хворою; під невблаганним південним сонцем кімната встигла прогрітися, наче пічка за мить до з’яви короваю. Ані ковтка свіжого повітря; горло дере від гарячого пилу, пил усюди, а ліжко, де спала одягненою, — невідь-чому повне дрібного білого піску.

Насилу продерши очі, Ярка почвалала до «лєтньої кухні» шукати за кавою — вона марила, втім; із рівним успіхом можна було шукати в цьому покинутому мешканні золоті зливки або позаземні цивілізації. На щастя, воду сюди таки провели, однак скособоченого над мийкою умивання було недосить, необхідний був душ. Шуканий пристрій знайшовся з іншого боку, в садочку, але з нього хлюпнуло таке болото, що аж Ярка відскочила з прокльонами — лютою, робочою, майже нестямною лайкою, яка розторсала її незгірш за кухлик еспресо. Захотілося кричати, плакати, трощити що-небудь; відколи, — закусивши кісточку пальця, питається вона в себе, — відколи я стала така зла?

Слід було чимось поснідати; востаннє вдалося перехопити щось — коли? Вчора, в Станіславі? Здається, була там якась ятка біля вокзалу… Але з того часу — ані крихти, і вже без жартів крутить живіт, начеб розкрилася там якась паморочна безодня. Обійшовши дім і подвір’я, Ярка не знаходить нічого — хіба незугарні яблука у старому садку. Проте, є в цьому щось далебі втішне; були ж часи, коли зелені яблука правили за найліпший в світі частунок — надто ж ті, що з найвищої гілки за парканом.

Набравши у поділ сорочки кілька яблук, Ярка вертається до хати і зачиняє за собою двері. Видихає поволі. Що ж. Вона мусить це зробити, і що раніш, то краще.

Нетбук новенький, аж світиться недоторканим лакуванням. Вона купила його за готівку, щойно вийшовши з потягу. Так само, як і модем із передоплатою; телефон свій вона лишила вдома — нема кому дзвонити, а навіть коли й було би… ні, вона не хотіла, щоб її так швидко розшукали. Якщо і знайдуть, то нехай хоч не зразу.

Поштою вона теж користуватися не наважилась. Усі її адреси і паролі — їх дуже просто дістати з робочого комп’ютера, а те, що його будуть патрати, вона не мала жодного сумніву. Натомість Ярка заходить на веб-щоденник — про його існування знають лише двоє. Вони не домовлялися заздалегідь, але може… може та друга особа здогадається. Вона бувала дивовижно кмітлива іноді, хоча решту часу не помічала й землі під ногами.

Ага, є новий запис!

Бачила сьогодні новини. І що лише в світі діється! Втім, ми здається, звикаємо — лише торік, як забили ровериста, ледь не все місто на помини вийшло. Нині — ніхто ніби й не дбає. Дивина.

Дзвонив любчик, бідкався, і то стурбованим таким голосочком. Здається, щиро хвилюється, хоча, знаючи пана, уже й не присягнуся.

Мені теж неспокійно — певно, погода. Давно такої спеки не пам ’ятаю — чекала, як ітимеш, на асфальті зостануться відбитки. Хоча б так закарбуватись в історії людства! Поки не спромоглася, правда, але надія лишається.

Потрібна відпустка, ясно, як божий день. Як спека спаде, то уже й не згадаємо. Пам’ять людська нині — стрибок з жердиною, а не марафон.

Оце молодчина, криво щириться Ярка. Навіть знаючи, про що йдеться, не зразу второпаєш! Слідів, кажеш, не лишилося, так? Чи значить це, що «пан» не знає наразі, де вона? А отже в неї є трохи часу — хоча б хвилька, аби побути у спокої та збагнути, що його робити далі…

— Ларочка! — гукає ледь не над вухом.

Ярка здригається, заклякає, мовби труйну змію узрівши; нетбук з’їжджає з колін — дяка, хоч недалеко падати. Обертається втікачка — аж за спиною низьке вікно, до якого уже зазирає знайоме рум’яне лице.

— Як ти тут? Федора каже — сидиш внутрі цілий день, не виходиш, так я і думаю — нада зайти…

Федора? — нервово метикує Ярка. — Яка Федора? Уже когось виставили стежити? Може… може вдати, що не чую, та й мигцем — драпака?

— Зараз, чекайте, я відкрию… — зітхнувши, каже вона.

Ганичка входить повагом, оглядається, тоді цикає несхвально.

— Нада ж, як Никанор тут всьо запустив… Ну ясно, як