Червоне доміно - Фред Унгер
Раптом Вольфганг зупинився.
— Ви нічого не чуєте?
Справді, зараз почули й ми. Хтось барабанив кулаками в двері. Хтось кричав:
— Алло! Відчиніть! Алло!
Це був голос Іветти.
Гранд-готель має міцні й солідні подвійні двері. Тому стукотіння і крики долинали до нас неясно, приглушено. Як тільки в залі почав грати оркестр, ми взагалі перестали будь-що чути.
Шум долинав з двісті вісімнадцятої кімнати.
Ключ стирчав у дверях.
Вольфганг відімкнув перші двері, потім другі — і ми побачили перед собою роздратовану, розлючену Іветту.
— Бляшанка… він її…
— Що трапилося?
— Мерзотник! Він узяв другу бляшанку!
Іветта кинулася до сходів. Але Вольфганг тихенько завів її назад у номер.
— З цим нема чого хапатись. Він не втече від нас.
У номері Іветти ми побачили просто-таки розкішну картину: дверцята шаф навстіж розчинені, шухляди письмового стола вису-нені, вміст перевернутого чемодана розсипано на килиму. Телефонний кабель перерізано.
— Як це ви взагалі надумалися зазирнути сюди? — поцікавився Вольфганг.
— Мене дивувало, що його немає. Я весь час думала про це і раптом згадала про другу бляшанку. Тоді я догадалася, що він хотів просто виманити нас з номера.
— А чому ви нічого нам не сказали?
— Бо німого напевно не знала… Це ж лише припущення.
— Він був у кімнаті, коли ви зайшли?
— Ні. Я застала в номері тільки цей хаос, що ви бачите. Само собою зрозуміло, що я в ту ж мить кинулася до письмового стола, щоб перевірити, чи знайшов він бляшанку.
— Її не було?
— Так, — Іветта поправила розпатлане волосся, що безладно спадало їй на обличчя. — Я стояла ще навколішки перед шухлядою, коли за мною грюкнули двері до ванної кімнати. Я обернулася. Він стояв там і реготав. Бляшанку він тримав у руці.
— А потім?
— Я була страшенно розгублена, не знала, що мені робити. Він скористався з цього, перерізав телефонний дріт, вибіг з кімнати і замкнув за собою одні й другі двері. Я стукала, кричала, але ніхто не чув. Я збиралася вже кричати з вікна.
— Чи впізнали ви його?
— Тобто як це — впізнала? Це було Червоне Доміно. Звичайно, в масці.
Вольфганг розлючено хитав головою.
— Так я собі це й уявляв. Нам негайно треба їхати на завод.
— Ти вважаєш, що він буде там?
— Я майже певен. Зрештою, він же мусить якось передати мастило монтерові.
— Можна й мені з вами? — спитава Іветта.
— Ні. Вам краще лишитися тут, в товаристві фрейлейн Зоммер. Ходімо, Гайнце!
Наш шофер куняв і, кліпаючи очима, схопився, коли Вольфганг просунув руку у на-піввідкрите вікно машини й натиснув на сирену.
— А де ж друга машина?
— Та вони вже поїхали. З арештованим.
— Добре. їдьмо спочатку в управління. Але — темпи!
— Ти ж, здається, хотів їхати на завод?
— Ми не можемо провести цю операцію самі. Нам потрібно ще принаймні двоє чоловік.
Обидва наші фельдфебелі сиділи в кімнаті чергового, маскарадні костюми лежали поруч з ними; для них було несподіванко, що Вольфганг потривожив їх іще раз. Вони гадали, що операцію закінчено.
Не минуло й трьох хвилин, як наші машини під’їхали до промислового району. Вольфганг був неспокійний, так само як і я. Ми знали, що тут ідеться про якість хвилини.
— А наш злочинець, між іншим, не новачок. Але зачекай-но, ми доберемося де тебе, — прошепотів Вольфганг.
Я нічого не відповів. Мої думки були зайняті не тим. Вольфганг це помітив.
— Що з тобою?
— Карін! Чому вони втягнули її в цю історію? І що означає лист?
— Мені здається, тут можна знайти цілком невинне пояснення. Адже Карін мало прийти о чверть на дванадцяту.
— Авжеж.
— От бачиш. Якраз у цей час ми почали нервувати, А її роль полягала в том, щоб затримати нас іще на кілька хвили, щоб продовжити, так би мовити, нашу не певність і вагання.
— Гм, не знаю. Зрештою Іветта все ж таки побігла в номер, охоплена недовір'ям.
— Але тільки тому, що Карін запізнилася. Якби Карін прийшла точно в призначений час, то Іветта нічого б не запідозрила, і справжнє Доміно могло б спокійно зникнути, виконавши свою «місію».
— Я так боявся за Іветту…
— Вона дуже легковажно вчинила, коли сама побігла туди. А втім, я певен, що він і зараз вважає Іветту співробітницею цього Фабріціуса і взагалі нічого не знав про нашу присутність на маскараді. Інакше, він, мабуть, не обмежився б тим, що замкнув її в номері.
Та ось нарешті ми досягли території заводу.
Велетенські цехи, темні й масивні, бовваніли на фоні нічного неба. Лише там, де працювали в три зміни, гримотіли преси, розлягався гуркіт свердлувальних верстатів, ляскали паси трансмісій, гупали молоти й свистіли заводські локомотиви.
Машина завернула на дорогу, яка прямісінько вела до заводу № 3 лейпцігського народного підприємства «Крани й підйомні механізми». Над складальним цехом виднілося сріблясте павутиння крана. В його кабіні світилося.
Сторожка була освітлена, але порожня. На столику лежали розгорнута брошура й обгризений синій олівець, поряд стояв термос. Вікно зачинене, залізна брама замкнена.
Я простяг був руку, щоб подзвонити, але Вольфганг спинив мене.
— Не треба!
Я здивовано глянув на нього.
— А як же ми?..
— Через мур. Ходім!
Ми пробігли щось із сотню метрів вздовж муру, поки не опинились у тіні монтажного цеху. Якби не оце кляте скло! Хоча Вольфганг
