Червоне доміно - Фред Унгер

— Ви пробачте, будь ласка…

Широкоплечий:

— Ах, ось де ви. Де це ви зникли? Вип'ємо ще по чарці?

— Спасибі, не можу. На жаль, я поспішаю.

— Ви вже йдете? Шкода. Дуже шкода. Au revoir, monsieur[10].

Двері знову захлопнулися.

А от і Карін, вона стоїть перед дзеркалом і зачісується.

— Ось ваша сумочка.

— Дуже вам вдячна. Він що-небудь казав?

— Вони теж уже збираються йти. Ви дозволите вас провести?

Вона завагалася на мить, потім заперечливо похитала головою.

— Я б хотіла піти сама. Ви не гніваєтесь на мене?

— Та що ви!

Вона якось ніяково й нерішуче зняла в мене з плеча волосинку, прошепотіла: «До завтра!» й швидко побігла по східцях до виходу.

Швейцар розчинив перед нею двері.

Я глянув на годинник.

Минуло вже дві хвилини, як почався наступний день — субота. Субота, друге вересня 1961 року.

Снилася мені в ту ніч всяка нісенітниця.

Спочатку — широкоплечий француз; він жлуктив літрами коньяк з велетенського барила і ставав при цьому чимраз огрядніший, поки під кінець не зробився сам як барило.

Приверзлося мені уві сні й Червоне Доміно, яке закидало наш кран бляшанками з мюнхенським експортним пивом. Ось уже з-під купи бляшаних банок видно саму лише стрілу, на якій балансує доктор Козель, вигукуючи, що тепер він уже не встигне прибрати бляшанки. Під кінець мені приснився чорний пудель, що лапами відчиняв двері до архіву. В архіві сидів інженер Зельхов, складав на купки креслення і дивився на мене крізь окуляри короткозорими очима без вій. Нараз пудель зник, і натомість поруч зі мною стала Карін Зоммер. Показуючи пальцем на Зельхова, вона промовила: «Хай він буде нашим свідком при одруженні!»

Якраз на цьому місці мого дивного сновидіння задеренчав будильник.

Я зіпсував одну запонку, перекинув чашку з кавою, через це, звичайно, не встиг своєчасно на свій трамвай, що сьогодні, мов на гріх, від'їхав точно в призначений час, і лише у п'ять хвилин на дев'яту, схвильований і збуджений, дістався до нашого службового приміщення.

Вольфганг стояв біля вікна; він замислено подивився спочатку на небо, потім на мене, засміявся й сказав:

— Трохи, мабуть, перевтомився вчора, га?

— Авжеж, перевтомився, — підтвердив я і пошкодував, що не можна поставити після цієї відповіді трьох знаків оклику.

— Ну, розказуй, як там учора.

Я коротенько доповів йому про те, що відбувалося в барі між двадцять другою годиною і північчю. Про дещо я, по правді кажучи, змовчав, а саме: про речі, які торкалися мене особисто. Я боявся його жартів та іронічного підморгування.

Проте Вольфганг думав, видно, про щось зовсім інше.

— Що ти робитимеш сьогодні вранці? — спитав я.

— Збираюся поїхати на завод.

— Ще раз? Навіщо?

Він уже підвівся і поклав у кишеню піджака цигарки й сірники.

— Хочу ще раз побалакати з різними людьми про різні речі, неясні для мене ще й досі.

— Гм…

— Подумай, наприклад, про архів. Доктор Райнгольдс твердить, що він просидів там щось із годину.

— Тобто, ти хочеш сказати Зельхов?

— Зельхов сидів у своєму кабінеті. В архіві був доктор Райнгольдс. Та я ж це тобі вчора докладно розтлумачив!

Так, це була правда. Ми дуже детально говорили з ним про те, хто і в якій кімнаті був у середу вранці і який час той чи інший там перебували. Знав я, звичайно, й те, що в архіві сидів Райнгольдс, а не Зельхов.

Це все той сон, він змішав у мене в голові всі події.

Коли ми через п'ятнадцять хвилин опинилися на заводі, то пересвідчилися, що двері до секретаріату замкнені.

Вольфганг хотів був уже зазирнути до сусідньої кімнати, коли відчинилися двері креслярського залу, і ми побачили Віру Горм. В руках вона тримала папку.

— Хіба доктора Козеля немає? — спитав Вольфганг, заходячи з нею до секретаріату.

— Він біля крана. Покликати його?

Вольфганг заперечливо похитав головою.

— Це не горить. Пан Унбегау теж унизу?

— Хвилину тому він був ще в своєму кабінеті.

— А доктор Райнгольдс і пан Зельхов?

— Ці внизу, вони пішли з доктором Козелем.

— Тоді я побалакаю спершу з Унбегау. Ідеш зі мною, Гайнц?

— Звичайно.

Віра Горм вийшла з нами у коридор і замкнула за собою двері.

— Мені треба занести обхідний листок до відділу кадрів, — пояснила вона. — Я вже й так спізнююсь. Невже у вас все ще є до нас якісь запитання?

Вольфганг зітхнув.

— Більш ніж досить.

— І до мене теж?

Він розсміявся.

— До вас, на жаль, нема. Адже вас тут не було, коли це трапилося.

Вона теж засміялася; це був тихий приємний сміх.

— Наступного разу я трохи зачекаю, перш ніж до вас заявитись, щоб ви могли запідозрити мене й допитати.

Він насварився на неї пальцем.

— Я вам голову одірву, якщо ви це зробите! Радійте, що не причетні до всієї цієї історії. Чи побачимо ми вас іще?

— А як же! Я зараз повернуся.

З цими словами вона пішла. Її каблучки зацокотіли по кахляних плитках підлоги, а волосся неначе спалахувало, коли на нього падав промінь м'якого втомленого осіннього