Червоне доміно - Фред Унгер

Іветта і Томас танцювали разом.

З них вийшла непогана пара. Іветта щось шепотіла йому на вухо, а він сміявся, пробував пригорнути її до себе і при цьому мало не збив з ніг офіціанта, котрий, балансуючи, продирався крізь юрбу, тримаючи в руках тацю з стравами та чарками.

А де ж її сумочка?

Сумочка!

Я перегнувся через парапет. Так, сумочка була ще на місці. Ясно видно було й пакет. Загорнутий у коричневий обгортковий папір, перев'язаний червоною мотузкою, він лежав зверху в сумочці. Кожен міг його побачити. Досить простягнути руку, взяти й сховати його під костюмом. Ніхто б цього й не помітив, хіба що ми. Але перш ніж ми встигнемо добігти до залу…

— Глянь на годинник, Вольфганг…

— П'ять на дванадцяту.

Отже, час настав. Доміно могло з'явитися щохвилини. А ті двоє все ще танцювали, і сумочка стояла напіврозкрита на столі. Це було досить легковажно з боку Іветти.

Але ось — чи це не він?

Я був схопився з місця, потім знову сів.

Виявилося, що це тільки червона чернеча ряса; протиснувшись поміж людей, чернець зник у якійсь ніші. Звичайний гість.

Нарешті танець закінчився.

Весела юрба ринула до столиків, оточила бар.

Іветта й Томас посідали на місця. Іветта, поклавши руку на сумочку, пильно дивилася на двері, що вели до залу.

Даремно.

Червоне Доміно не з'являлося.

Гаремний стражник, вже добре напідпитку, штовхнув наш столик з такою силою, що бокали задзвеніли.

— Пардон! — ревнув він. — Пардон. — І, заточуючись, побрів далі, насилу зберігаючи рівновагу.

І знову танець. Вальс.

«Котяться рейнські хви-и-илі…»

Всі підспівували, похитуючись, штовхаючи одне одного.

Чверть на дванадцяту.

Я налив собі другий бокал вина. Вольфганг подивився на мене, наморщивши лоба.

— ГайнцеІ Ти ж знаєш…

— Не турбуйся. Таку кількість я витримаю…

— Нам зовсім не слід пити. Треба бути напоготові.

— Я взагалі не певен, що він прийде. Чи не обдурив він нас?

— Зачекаймо ще.

На цей раз Іветта й Міхаель Томас не пішли танцювати. Це означало, що вони також чекають. Іветта все ще тримала в руках сумочку, в якій лежав пакет.

Мимо нас пройшла парочка, вони трималися за руки і тихенько хихотіли.

— Ні, — промовив я. — Він не прийде.

Внизу іспанський гранд в крислатому капелюсі якраз повільно пробирався поміж столиками, він зупинив на нас погляд і, наче питаючи, що йому робити, знизав плечима. Вольфганг сердито похитав головою. Іспанець повернув назад і загубився в юрбі.

— Може, він бачив нас або взагалі щось пронюхав? — вголос подумав я..

— У мене теж склалося таке враження. Інакше я цього не можу пояснити. Адже мастило йому потрібне!

Ось Іветта підводиться. Вона щось шепоче своєму супутникові. Той киває головою, тягне до себе сумочку, ставить її на коліна.

Іветта повільно проходить серед танцюючих пар до виходу. Біля дверей вона зупиняється, дивиться на нас, так само як і іспанець, знизує плечима й зникає.

— Куди це вона?

— Не маю уявлення!

Три удари литавр, потім і цей танець закінчився.

Знов хаос, безладна галаслива юрба біля бару. Бахкають корки. Дим від цигарок. Гомін.

— Почекаємо ще п'ять хвилин, — сказав Вольфганг.

— А тоді?

— Підемо. Я теж не вірю, що він з'явиться.

Я допив свій другий бокал вина. Воно було міцне й приємної температури. Я міг би випити й більше. Я міг би… але в цю мить мені враз перехопило дух.

— Вольфганг, ди… вись! — насилу вимовив я.

— Що?

— Він там!

Вольфганг обернувся.

На цей раз я не помилився.

При вході стояло Червоне Доміно і уважно озиралося навколо себе.

За чорною маскою блищали темні очі.

Я хотів підвестися, бігти вниз, але Вольфганг силоміць притиснув мене до стільця.

— Сиди на місці!

— Але ми ж повинні…

— Зажди! Він не втече…

Доміно ще не відходило від дверей. Ось воно повільно заходить до залу, повільно йде поміж столиків, уважно розглядаючи кожну маску в чоловічому вбранні.

Ось воно завагалось, підняло руку — ні, пішло далі. Було цілком ясно, що воно когось шукає.

— Досить визивно й грубо, — прошепотів я.

— Мабуть, почуває себе дуже впевнено.

— А ось і наші двоє!

На відстані десяти метрів за Червоним Доміно йшов тепер чернець. З другого боку до нього наблизився іспанський гранд.

Будемо сподіватися, що вони не накоять дурниць. Вольфганг дав точні вказівки про те, як вони мають поводитись. Якщо хтось із них розгубиться…

Ні, вони все-таки тримались оддалік і непомітно йшли слідом за Доміно, яке зараз перебралося на наш бік залу, весь час уважно приглядаючись до чоловічих масок. Чому воно шукало не Іветту? Чи, може, знало, що вона десь пішла і залишився тільки Томас? А ось тепер — воно обернулося.

Чи помітило воно ченця за собою?

Я вп'явся пальцями у парапет і стежив за рухами постаті у пурпуровому вбранні. Ні, Доміно ще нічого не помітив. Нічого.

Ось зараз він угледить Міхаеля Томаса, зараз…

Я побачив, як він здригнувся й зупинився. Так, тепер він помітив його.

Він нерішуче став коло