Червоне доміно - Фред Унгер

— При чому тут вона?

— Очі ж я маю, як ти гадаєш?

— Ти б краще придбав собі окуляри, — пробурчав я.

Вольфганг розсміявся, і на тому цю тему, на превелике моє задоволення, було вичерпано.

Зразу ж після двадцять другої години ми пройшли через вестибюль Гранд-готелю і пред'явили свої вхідні квитки біля входу у святковий зал.

— Ви замовляли столик?

— Так. Через дирекцію.

— Через дирекцію? Одну хвилиночку… Пане Майєр, тут є замовлення через дирекцію? Чи не могли б ви зайти сюди?

Пан Майєр зайшов до кімнати.

Він шанобливо вклонився нам, манірно відставивши мізинці.

— Дирекція? Так, так, все в порядку. Прошу шановне панство йти за мною.

І він, розчинивши навстіж двері, зробив ще один уклін і ввів нас у зал.

Цей маскарад, певно, вскочив Гранд-готелю в добру копійчину. Святковий зал, звичайно строгий і урочистий, цього вечора перетворився на веселий і трохи божевільний рай для веселунів; тут влаштували десятки куточків і ніш. Великі люстри сьогодні могли відпочивати. Замість них скрізь світилися, мерехтіли й блимали світильники й ліхтарики усіх розмірів; тут були і червоні, і жовті, І фіолетові, зелені та сині вогники, і в їх приглушеному світлі мелькали ніжнокрилі ельфи, тупотіли татуйовані матроси, пробиралися розбійники з неголеними обличчями; уквітчані гавайські дівчата ніжно пригорталися до іспанських грандів.

Крізь увесь цей натовп просувалися справжні офіціанти, балансуючи срібними тацями й проносячи відерка з льодом і пляшками шампанського. Між екзотичними рослинами сховалася капела, яка награвала цілком підходящі мелодії.

Нарешті я побачив і двох фельдфебелів, яких нам виділив майор Бек. Власне, я впізнав їх лише по костюмах, бо вони їх вибирали собі разом з нами на пункті прокату маскарадних костюмів. На одному була широка темно-коричнева чернеча ряса, з-під каптура якої виднілася лише маска і край підборіддя; другий загорнувся у широкий плащ, на голову нап'яв крислатий капелюх і з виглядом іспанського гранда відкинувся у кріслі.

Майже непомітний рух руки ченця показав мені, що й вони побачили і пізнали нас, але в ту ж мить відвернулися; це означало, що Червоне Доміно ще не з'являлося. Отже, ми мали час.

Пан Майєр у чорному фраку, підтанцьовуючи, вів нас угору сходами до галереї. Тут ми так само опинилися серед ніш і затишних куточків, світильників і ліхтариків, гомінливих і хихикаючих парочок.

Перед одним із столиків, біля самого парапету, над яким спускалася завіса з виткого декоративного винограду, пан Майєр зупинився.

— Прошу, панство. Це той столик, який для вас залишено. Чи задоволені ви?

Ми роздивилися навкруги.

Галерея тяглася вздовж трьох сторін зала, і з цього місця справді можна було побачити більшість ніш і куточків. Так, місце було непогане.

— Авжеж, — сказав Вольфганг. — Чудово.

— Мені приємно чути це. Бажаю веселого вечора.

Він знову відставив мізинці, ще раз уклонився й пішов.

— Дивак, — зауважив Вольфганг.

— Стара школа. Вони всі такі.

— Я знаю, але це до біса комічно. Ти бачиш десь наших французів?

— Поки що ні.

— Я теж.

Ми сперлися ліктями на парапет і силкувалися розглядіти в різнобарвному тьмяному світлі, чи не майне десь серед екзотичних рослин і паперових зміїв платиново-білява голівка Іветти.

— Та ось же вони!

— Де?

— Та під нами.

Тепер і я побачив їх. Вони теж займали столик на дві персони, він стояв під галереєю. Можна було ясно побачити пакет, що його Іветта втиснула в свою сумочку. Щодо костюмів, то вони, видно, не довго їх вибирали, Іветта накинула кімоно, а у волосся встромила квітку, Томас напнув берет, сидів у жилеті без піджака й курив люльку.

Хтось поклав мені руку на плече. Дівчина, одягнена досить нескромно, чорні очі поблискують за жовтою маскою.

— Підеш танцювати зі мною?

— Не можу, прекрасна маско!

— Ах, ти просто не хочеш.

— Я хотів би, але по щирості кажу, — не можу.

— Знаєш, хто ти? Старий ведмідь!

Я дістав щигля по носу, потім вона пурхнула до сусіднього столика й почала кокетувати там з чорнявим циганом.

Вольфганг посміхнувся:

— Нам слід було все-таки взяти з собою Карін Зоммер. Ти маєш тут надто великий успіх.

— А ти б краще стежив за своїм циліндром. Він ось-ось упаде.

— Прошу, це не циліндр, а шапокляк.

— Це одне й те саме.

— Ні, це не одне й те саме. Мені спеціально пояснював чоловік, що видає напрокат маскарадні костюми.

Костюмер отой, правду кажучи, старався щосили. Він витанцьовував навколо нас на своїх кривих ніжках, як дервіш, прагнучи спокусити нас всілякими можливими й неможливими костюмами. Але нас не цікавила оригінальність. Нам потрібні були костюми, під якими ми могли б сховати нашу форму: протягом кількох секунд нам, можливо, доведеться знову перетворитися на нормальних людей, які прийшли виконувати службові обов'язки, а не розважатись.

Костюмер був прикро вражений бідністю нашої фантазії і мало не заплакав, коли я вибрав скромне доміно. Він пожвавішав лише тоді, коли Вольфганг вирішив узяти для себе фрак, широкий плащ і циліндр. Він хотів ще нав'язати йому чарівну паличку, що вміла пищати, і кролика з пап’є-маше: «Зовсім як натуральний, шановний пане, дуже оригінальний і цінний кролик», — але Вольфганг вважав, що він і без чарівної палички й кролика виглядає досить ефектно.

Майор Бек мало не впав із стільця, коли ми мовчки промарширували в його кабінеті і вишикувалися перед письмовим столом: фокусник, доміно, чернець та іспанський гранд.

— Я багато бачив у своєму житті, — випалив він згодом, — але таке блюзнірство у цих священних стінах —