Червоне доміно - Фред Унгер

Карін злегка зашарілась, побачивши мене, але швидко приховала своє збентеження. Вона подала мені руку просто, невимушено, так, наче ми з нею були давні й добрі друзі.

— Я й не уявляла собі, що побачу вас знову так скоро.

— Сподіваюся, що це вам не неприємно.

— Ну, що це ви говорите!

І знов я побачив ці очі, які з учорашнього дня не давали мені спокою. Великі, темно-карі, променисті, з світлими цяточками.

І вони не уникали мого погляду, вони прямо дивилися на мене й ставали дедалі більшими й темнішими, але тут раптом ми почули покашлювання Вольфганга.

— Може, ти дозволив би мені, Гайнце, також привітатися з фрейлейн Зоммер? — сказав він. — Добридень, фрейлейн Зоммер!

— Добридень, пане Гайєр!

Бракувало тільки, щоб вона зробила кніксен. Мені так кортіло просто відштовхнути Вольфганга, Але ми були не самі, зрештою тут був іще й Штефен Унбегау, який ні на мить не зводив з нас очей. Обличчя у нього було якесь землисто-зелене, і взагалі виглядав він як людина, що не спала кілька ночей. На його округлому обличчі з товстенькими щічками з'явилися зморшки, очі булі втомлені й тьмяні.

Я чув від Вольфганга, що Унбегау давно цікавиться Карін, і можна було догадатись що фантазія завела його надто далеко і припущеннях відносно мене й Карін. В усякому разі, ми з нею поки що нічого такого навіть і на думці не мали, але як йому до вести, що він помиляється?

— Я не хотів би довго затримувати вас обох, у суботу часу у всіх нас обмаль. Я лише мав намір іще раз поговорити з фрейлейн Зоммер про випадок з умивальником Ви ж пам'ятаєте: кран, з якого капало.

— Ота стара історія? Я про неї вже майже забула.

— Може, мені вийти? — спитав Унбегау, і в цьому запитанні прозвучав ущипливий підтекст.

— Про мене, можете залишатися, — відказав Вольфганг. — Адже ви теж знайомі з цим ділом. Я, власне, хотів би довідатися від фрейлейн Зоммер, чи не виявила вона тоді в умивальнику яких-небудь слідів бруду. Мене цікавить не бруд в прямому розумінні, а якісь залишки воску чи мила.

Карін напружено, але марно силкувалася щось пригадати.

— Ні, — сказала вона зрештою. — Цього я не пригадую. Та, одверто кажучи, я й не звернула на це уваги.

— Шкода.

— Я, може, й помітила б щось, якби помила руки над умивальником. Але я цього не зробила, бо дзеркала над умивальником не було, тому я пішла до туалету. Там є дзеркало.

— Власне кажучи, я запитав про це для очистки совісті. Ваша відповідь могла підтвердити одне моє припущення.

— Взагалі, — звернулась Карін до Штефена Унбегау, — треба буде запитати в управлінні, коли вони, нарешті, приб'ють нове дзеркало. Скільки з цим тягти?

— Невже ти не помітила, що дзеркало прибили знову ще в середу?

— Та що ти кажеш…

— Абсолютно точно.

Карін виглядала вкрай здивованою.

— Подивись, коли не віриш.

Карін пішла до дверей креслярні і відчинила їх. Дивлячись через її плече, я побачив, що Унбегау казав правду: над умивальником висіло велике прямокутне дзеркало.

— Убийте мене, але я раніше цього не помічала.

— Вони його повісили в середу ранком. Швейцар і там один з госпчастини. Потім вони ще ходили до Цибульки перевіряти сигналізацію тривоги.

— Я нічого про це не знаю, слово честі, — сказала Карін. — Мабуть, я просто не заходила з того часу в цю кімнату.

— Одну хвилиночку, — втрутився в розмову Вольфганг. — Чому ж ви нічого не сказали мені про це?

Унбегау ображено насупився і з невинним виглядом відказав:

— Я думав, що це вас не цікавить. Тоді Цибулька був ще живий. І взагалі, що спільного має дзеркало з убивством?

— Та трошки все ж таки має. Адже ви щойно сказали, коли не помиляюсь, що швейцар іще раз заходив до Цибульки?

— Так.

— А на чому вішають дзеркало?

— На костилі, звичайно.

— А чим забивають костиль у стінку?

— Ви що, смієтеся з мене?

— Аж ніяк.

— Ну, молотком забивають.

— Ото ж воно й є. А чи відомо вам, чим саме убили Цибульку?

— Молот… — в Унбегау перехопило подих.

Він був змушений сісти.

Іветта Ніфергельт, звичайно, розповіла нам не все.

Правда, ми довідалися, що вона й Мішель Дюма мають чекати на Червоне Доміно у великому святковому залі Гранд-готелю о двадцять третій годині, але вона не прохопилася й словом про те, що у святковому залі саме в цей час відбуватиметься маскарад.

На щастя, Вольфганга повідомили про це, коли він після обіду подзвонив до готелю, щоб замовити для нас столик.

— Приходити треба обов’язково в маскарадних костюмах, — сказав він, кладучи трубку. — Чарівна перспектива!

— Як це так, у цю пору року маскарад? Хіба зараз карнавал?

— Ні, просто Лейпціг хоче показати клас тим гостям, що прибули на ярмарок. Який костюм ти мені радиш обрати?

— Може, костюм сільського поліцая… Гостроверха каска і густі вуса. Що ти на це скажеш?

— Нічого розумнішого тобі не спало на думку?

— Ні. Ну, а столик принаймні замовлений?

— Аякже. На ньому стоятиме дощечка з написом: заброньовано для капітана Гайєра з Міністерства державної безпеки і трьох співробітників. Ти задоволений?

— Цілком. Дуже тобі вдячний. Коли ж ми вирушаємо?

— Мабуть, о двадцять другій годині. Чи, може, для тебе це запізно?

— Дякую. Я бачу, ти мене вважаєш справжнім шукачем веселих пригод.

— А може, — багатозначно зауважив Вольфганг, — може, причина в тому, що ти сьогодні не