Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна - Гілберт Кійт Честертон

зацікавилися, особливо в Америці, і в редакції однієї з газет вирішили взяти у Джона інтерв’ю. У Чемпіона брали інтерв’ю ледь не щодня, та коли він почув, що його суперник, який навіть не здогадувався про суперництво, отримав крихту успіху, то це була остання крапля, яка переповнила його диявольську ненависть. І тоді він почав завойовувати мою прихильність, про це почали пліткувати всі, кому лише заманеться. Ви запитаєте у мене, чому я дозволяла таке жахливе залицяння? Я відповім: тому що я могла відхилити домагання Клода лише пояснивши все чоловікові. Та, знаєте, на світі є такі справи, які не під силу нашому духу, так само, як наше тіло не здатне літати. Пояснити щось подібне моєму чоловікові не вдалося б нікому. Зрештою, тепер це також навряд чи комусь вдасться. Якщо ви скажете йому просто в очі: «Чемпіон хоче вкрасти твою дружину», — він вирішить, що це просто вульгарний жарт. Він навіть не здогадається, що у цьому може бути частка правда. Так ось, сьогодні увечері Джон мав прийти і подивитися наш спектакль, та коли ми вже мали виходити, він раптом вирішив, що залишиться вдома: у нього, мовляв, є цікава книжка і сигара. Я сказала це серу Клоду, і для нього це стало смертельним ударом. Відчай заполонив його розум і серце. Він заколов себе, вигукуючи, що його вбив Бовлнойз. Він загинув від власних ревнощів і тому, що не зміг викликати заздрість у Джона. А Джон спокійно сидить у вітальні й читає книгу.

Знову запанувала коротка мовчанка, яку порушив низенький священик:

— У вашій яскравій розповіді, місіс Бовлнойз, є лише одне слабке місце. Ваш чоловік зараз не сидить у вітальні і не читає книгу. Американський репортер сказав мені, що був у вас вдома. Двері йому відчинив дворецький і пояснив, що містер Бовлнойз таки вирішив піти до Пендрагон-парку.

Блискучі очі місіс Бовлнойз широко відкрились, вона виглядала більш збентеженою, аніж наляканою або розгубленою.

— Як це? Що ви маєте на увазі? — вигукнула вона. — Всі слуги були на виставі. І, Богу дякувати, у нас ніколи не було дворецького!

Отець Бравн здригнувся і раптово повернувся на одній нозі, наче дзига.

— Що? Що? — вигукнув він так, ніби його щойно вдарило електричним струмом. — Послухайте, скажіть мені, ваш чоловік почує, якщо я постукаю у двері?

— Але слуги вже пішли додому, — збентежено промовила місіс Бовлнойз.

— Добре! Все правильно! — енергійно погодився священнослужитель і жваво попрямував стежкою до воріт. Потім він оглянувся і сказав: — Знайдіть чимшвидше того янкі, в иншому випадку завтра у всіх американських газетах читатимуть про «Злочин доктора Бовлнойза».

— Ви не розумієте, — сказала місіс Бовлнойз. — Він не переймається такими дрібницями. Мені здається, він навіть не уявляє, що Америка — це справжня країна.

Коли отець Бравн підійшов до будинку з вуликом і сонним псом, акуратна і люб’язна служниця провела його до вітальні, де містер Бовлнойз спокійнісінько читав біля лампи під абажуром, — саме так, як і казала його дружина. Біля нього стояла карафка з портвейном та келих, і ще біля порога священик помітив димок від сигари.

«Він сидить отак щонайменше пів години», — подумав отець Бравн. Правду кажучи, містер Бовлнойз виглядав так, ніби він сидить тут відтоді, як зі столу забрали обідній посуд.

— Не підводьтеся, містере Бовлнойз, — як завжди буденно і люб’язно промовив отець Бравн. — Я не заберу у вас багато часу. Сподіваюся, я не надто вам перешкоджаю.

— Ні, — відповів містер Бовлнойз. — Я читав «Кривавий палець».

Коли він це промовив, на його обличчі не було ані похмурого виразу, ані посмішки. Священик побачив у цьому чоловікові глибоку і свідому безпристрасність, яку його дружина називала величчю.

Бовлнойз відклав жорстокий роман у жовтій обкладинці, навіть не задумуючись над тим, наскільки недоречно виглядає така книжка в його руках, він навіть не намагався пожартувати з цього приводу. Джон Бовлнойз був товстуватим чоловіком, він повільно рухався, на його великій сивій голові виднілася лисина, а риси обличчя були виразні і дещо грубуваті. Він був одягнений у зношений і старомодний фрак, який відкривав лише невелику частину білої манишки: цього вечора він таки мав намір побачити свою дружину в ролі Джульєтти.

— Я не перешкоджатиму вам читати «Закривавлений палець» або займатися иншими «катастрофічними» справами, — з посмішкою сказав отець Бравн. — Я лише прийшов запитати вас про злочин, який ви скоїли сьогодні увечері.

Бовлнойз спокійно подивився на священика, але його лоб почав червоніти. Здавалося, він вперше у житті почувався збентеженим.

— Я знаю, це був дивний злочин, — тихо продовжував отець Бравн. — Можливо, більш дивне, ніж вбивство. Часом у малих гріхах важче зізнатися, ніж у великих… і тому дуже важливо, щоб у них таки зізнатися. Злочин, який ви сьогодні скоїли, кожна світська левиця скоює разів шість упродовж тижня. Однак, ви не можете промовити й слова, ніби ваша провина — це якесь жорстоке звірство.

— Я почуваюся останнім бовдуром, — поволі промовив філософ.

— Я знаю, — погодився священик. — Упродовж життя нам часто доводиться вибирати між тим, чи почувати себе останнім бовдуром, чи бути ним насправді.

— Мені навіть важко сказати, чому я вчинив саме так, — продовжував Бовлнойз. — Просто, я сидів тут і читав, і я почувався щасливим, ніби школяр, у якого скасували уроки. Це було таке приємне відчуття безпечності, затишку, мені навіть важко передати словами… сигари під рукою… сірники під рукою… ще чотири частини роману на полиці… це було майже досконала приємність. І раптом у двері подзвонили, і впродовж довгої, майже безконечної хвилини я не міг підвестися зі стільця. Розумієте, я фізично не міг встати. Потім я зробив неймовірне зусилля і підвівся, бо знав, що всі слуги пішли на спектакль. Я відчинив вхідні двері і побачив невисокого чоловіка. Він вже навіть рот відкрив, щоб щось сказати, а в руці тримав блокнот для записів. Я згадав, що призначив зустріч американському журналістові. У нього ще волосся було зачесане з проділом посередині, знаєте, в цю мить я був ладен його вбити…

— Я вас розумію, — відповів отець Бравн. — Я його бачив.

— Я не скоював убивства, — м’яко продовжив автор теорії катастроф, — лише став лжесвідком. Я сам повідомив журналістові, що я пішов до Пендрагон-парку, і зачинив двері перед його обличчям. Ось таким був мій злочин, отче Бравне. Навіть не знаю, яку покуту ви мені дасте.

— Я не даватиму вам жодної покути, — з посмішкою промовив священик і взяв у руки свій капелюх та стару парасолю. — Зовсім навпаки. Я прийшов, щоб звільнити вас від невеликого покарання, яке міг