Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна - Гілберт Кійт Честертон

За чорною сосною, блиснувши у місячному світлі, пролетіла оголена шпага — такою тонкою та блискучою рапірою у цьому древньому парку могли битися не в одному поєдинку.

Шпага упала на алею далеко перед журналістом і виблискувала, ніби велика голка. Кідд підбіг до неї прудко, наче заєць, і схилився, щоб краще роздивитися. Зблизька шпага виглядала доволі ефектно, але водночас було помітно, що вона належить комусь, хто позбавлений смаку: великі червоні коштовні камені на руків’ї виглядали доволі сумнівно. А от червоні краплі на лезі не викликали жодних сумнівів.

Кідд у нестямі повернувся у той бік, звідки прилетіла блискуча зброя, і побачив, що там поміж сосен та ялиць видніється вузька стежка. Він пішов нею і побачив великий, яскраво освітлений будинок, а перед будинком — озеро та фонтани. Та журналіст навіть не поглянув на все це, оскільки побачив щось, що відразу привернуло його увагу.

На крутому трав’яному схилі парку причаївся один з тих живописних куточків, які часто трапляються у таких старовинних місцях. Невеликий круглий горбок був подібний на велику кротовину, довкола в три ряди росли кущі троянд, і з сонячним годинником посередині. Кідд навіть побачив стрілку циферблату, вона виднілася під темним небом, ніби плавник акули. На цей сонячний годинник марно лилося місячне світло. Та раптом журналіст побачив ще щось — на своєрідному циферблаті виднілася постать чоловіка.

І хоча Кідд бачив його лише якусь мить, і хоча на ньому був якийсь дивний та чужоземний одяг, а саме від шиї до ніг чоловік був одягнений у щось малинове з позолотою, журналіст збагнув, хто це може бути. Бліде обличчя, гладко поголене і неприродно молоде, ніби обличчя Байрона з римським носом, було повернене до неба, і ще оті чорні, з ниточками сивини, кучері… Кідд тисячу разів бачив портрети сера Клода Чемпіона. Чоловік у чудернацькому малиновому одязі похитнувся і покотився зі схилу, вже через мить він лежав біля ніг враженого американця. Яскравий золотистий орнамент на рукаві раптом нагадав Кідду про «Ромео та Джульєтту», він зрозумів, що цей костюм — театральний. Та схилом, з якого скотився чоловік, тягнувся червоний слід — це вже було не зі спектаклю.

Містер Келховн Кідд голосно закричав, потім ще, і ще. І раптом йому знову почулися чиїсь кроки, вже за мить біля нього стояв инший чоловік. Журналіст впізнав його, і все одно жахнувся. Розбещений молодик на ім’я Делрой був дивовижно спокійним. Якщо містер Бовлнойз не з’явився на призначену зустріч, то Делрой мав дивну здатність з’являтися там, де на нього ніхто не чекав. Місячне світло знебарвило все довкола, і на фоні рудого волосся обличчя Делроя виглядало не блідим, а блідо-зеленим.

Увесь цей хворобливий імпресіонізм виправдовував грубий і звірячий вигук Кідда:

— Це ти зробив, дияволе?!

Джеймс Делрой іронічно посміхнувся, та не встиг промовити ані слова. Чоловік, що лежав на землі, знову порушив рукою, ослаблено махнув рукою у бік шпаги, потім стогнучи від болю, все ж промовив:

— Бовлнойз… Бовлнойз, я кажу… Це зробив Бовлнойз… він ревнував до мене… він дуже ревнивий… він…

Кідд нахилився, щоб почути якомога більше, і вловив останні слова:

— Бовлнойз… моєю шпагою… він кинув її…

Рука пораненого знову вказала у бік, де лежала шпага, і з глухим звуком впала на землю. Кідд відчув, як у ньому прокинулася різкість, притаманна представникам його нації.

— Слухайте уважно, — доволі різко і голосно промовив він. — Покличте лікаря. Цей чоловік помер.

— Священика теж варто покликати, — безпристрасно промовив Делрой. — Ці Чемпіони — папісти.

Американець опустився на коліна біля тіла, послухав, чи б’ється серце, підняв голову, і, як умів, намагався допомогти серу Чемпіону, та перш ніж його колега привів лікаря та священика, він міг з усією впевненістю заявити, що вони спізнилися.

— Ви теж спізнилися? — запитав лікар, товстуватий чоловік з традиційними бакенбардами та вусами і жвавим поглядом, яким він пропікав Кідда.

— У певному значенні, так, — розтягуючи слова, відповів представник «Сонця Заходу». — Я прибув надто пізно і не зумів його врятувати. Та мені видається, що я прийшов саме вчасно, щоб почути дещо важливе. Я чув, як сер Чемпіон назвав свого вбивцю.

— І хто ж вбивця? — запитав доктор, насупивши брови.

— Бовлнойз, — відповів Келховн Кідд і тихо присвиснув.

Лікар уважно подивився на нього і аж почервонів, але не заперечив. Тоді у розмову втрутився низенький священик:

— Наскільки мені відомо, містер Бовлнойз сьогодні увечері не збирався до Пендрагон-парку.

— Тут мені знову є що повідомити старенькій матінці Англії, — похмуро відповів янкі. — Так, сер Джон Бовлнойз мав намір залишитися вдома, оскільки мав зустрітися зі мною. Однак, сер Джон Бовлнойз передумав. Він раптово залишив дім і прибув до цього проклятого Пендрагон-парку годину чи дві тому. Так мені сказав його дворецький. Мені видається, що у нас є те, що славнозвісна поліція називає ключем. До речі, ви послали за поліцією?

— Так, — відповів лікар, — та наразі ми більше нікого не тривожили.

— Місіс Бовлнойз вже знає? — запитав Джеймс Делрой. І Кідд знову відчув ірраціональне бажання вдарити по цій викривленій і цинічній пиці.

— Я не сказав їй, — похмуро відповів лікар. — А поліція от-от прибуде.

Низький священик відійшов у бік основної алеї, і тепер повернувся зі шпагою в руках. Вона виглядала безглуздо й театрально в руках священнослужителя, у якого була настільки банальна й буденна зовнішність.

— Поки не з’явилася поліція, — ніби вибачаючись, промовив він. — Чи у когось є світло?

Американський журналіст вийняв з кишені електричний ліхтарик, священик підніс його ближче до середини леза, і почав його уважно роздивлятися. Потім, навіть не глянувши на руків’я чи на вістря, віддав знаряддя вбивства лікареві.

— Мені видається, що моя присутність тут зайва, — зітхнувши, повідомив він. — Добраніч, джентльмени.

І він пішов темною алеєю до будинку, тримаючи руки за спиною і задумливо схиливши велику голову.

Решта поспішили до головних воріт, де прибули інспектор та двоє поліцейських і розмовляли зі сторожем. А низенький священик ішов все повільніше та повільніше, і на сходинках, які вели до будинку, врешті зупинився. Це було безмовне підтвердження того, що він побачив мовчазну фігуру, яка наближалася до нього. А назустріч йому йшла особа, присутність якої здивувала б навіть Келховна Кідда, що полюбляв аристократичні та чарівні примари. Це була молода і вродлива жінка у сріблястому костюмі епохи Ренесансу, золотисте волосся заплетене у