Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна - Гілберт Кійт Честертон
— І згадав, що блювотний засіб — в посудинах зі спеціями, — сказав отець Бравн. — Саме про це і йдеться. Він викинув посудини до смітника, а я потім знайшов їх. Та якщо ви поглянете на перечницю, то помітите дірку. Туди потрапила куля Крея, і злочинець чхнув.
Вони помовчали. Потім доктор Оман похмуро зауважив:
— Щось майор довгенько шукає поліцію.
— Тепер поліція шукатиме майора, — відповів священик. — До побачення.
Дивний злочин Джона Бовлнойза
Містер Келховн Кідд був дуже молодим джентльменом з обличчям старшого чоловіка. Його обличчя було висушене завзяттям, на голові — чорне волосся, на шиї — чорна краватка-метелик. В Англії він представляв відому американську газету «Сонце Заходу», яку часом жартівливо називали «Світанок на Заході» Це був натяк на велику журналістську декларацію (яку приписували містерові Кідду), у якій йшлося про те, що «сонце-ще зійде на заході, якщо американські громадяни діятимуть енергійніше». Проте, ті, хто насміхається над американською журналістикою, забувають про певний парадокс, який частково виправдовує її стиль. В американській пресі, порівняно з англійською, справді багато зовнішньої вульгарности, та саме таким чином вона реагує на найсерйозніші інтелектуальні проблеми. А от англійська преса на такі пошуки істини просто не здатна. «Сонце» доволі жартівливо висвітлювало найважливіші проблеми у суспільстві та політиці. На сторінках цієї газети Вільям Джеймс фігурував поруч із «Втомленим Віллі», а в довгій процесії газетних портретів прагматики були поруч з кулачними бійцями.
Тому, коли доволі скромний вчений на ім’я Джон Бовлнойз, який здобув освіту в Оксфорді, надрукував у квартальний «Філософія природи» серію статей про деякі недопрацьовані аспекти в теорії еволюції Дарвіна, то редактори англійських газет не звернули на це навіть найменшої уваги. Хоча теорія містера Бовлнойза (а він стверджував, що всесвіт порівняно стабільний, хоча час від часу з ним трапляються потрясіння, які можна назвати катаклізмами) була модною в Оксфорді, і її навіть назвали «Теорією катастроф». Так ось, багато американських газет схопилися за цю новину, як за щось надзвичайне, і «Сонце» кинуло гігантську тінь містера Бовлнойза на свої сторінки. Згідно з уже згаданим парадоксом, цінним інтелектуальним статтям давали гумористичні заголовки, які міг вигадати хіба що безграмотний безумець, наприклад: «Дарвін влізу багно. Критик Бовлнойз стверджує, що Дарвін програв» або «Мудрець Бовлнойз радить: бережіться катастроф». Отож, містерові Келховну Кідду з «Сонця Заходу» запропонували відвідати невеликий будиночок поблизу Оксфорда, де жив «мудрець» Бовлнойз, який наразі навіть не здогадувався про свій титул.
Філософ був дещо здивований, однак погодився на зустріч та інтерв’ю і попросив прийти журналіста того ж дня о 21.00. М’які промені вечірнього сонця лягали на низькі лісисті пагорби, романтичний янкі не знав дороги, і тому, коли він побачив вивіску старовинного провінційного готелю «Рука чемпіона», то, довго не думаючи, зайшов усередину, щоб про все розпитати.
За стійкою бару він подзвонив у дзвіночок, і йому довелося трохи почекати, перш ніж хтось вийшов. Окрім журналіста, в приміщенні була ще одна особа: худющий чоловік з густим і рудим волоссям, у поганенькому одязі. Він пив дешеве віскі, зате курив дуже дорогу сигару. Віскі, як можна здогадатися, було найкращим з усього, що було в барі, а сигару він, мабуть, привіз з Лондона. Його цинічна недбалість дуже відрізнялася від охайности молодого американця. Олівець та блокнот у руці незнайомця, уважний вираз блакитних очей підказали містерові Кідду, що перед ним співбрат-журналіст. І це була правда.
— Зробіть мені ласку, — почав люб’язно, як і належить американцеві, містер Кідд, — ви не підкажете, як пройти до Сірого Котеджу, де, якщо я правильно зрозумів, живе містер Бовлнойз?
— Це декілька ярдів вниз он тою дорогою, — повідомив рудоволосий чоловік, вийнявши з рота сигару. — Я також туди попрямую, та перед цим ще зайду в Пендрагон-парк, аби побачити все на власні очі.
— А що таке Пендрагон-парк? — запитав Келховн Кідд.
— Це помешкання Клода Чемпіона. А хіба ви приїхали не за тим, що й я? — запитав рудоволосий незнайомець, поглянувши на містера Кідда. — Адже ви також журналіст, хіба ні?
— Так, я приїхав, щоб зустрітися з містером Бовлнойзом, — відповів Кідд.
— А я приїхав, щоб зустрітися з місіс Бовлнойз. Та я не ловитиму її вдома, — і він доволі неприємно засміявся.
— Вас цікавить теорія катастроф? — запитав здивований янкі.
— Мене цікавлять катастрофи, а кілька катастроф саме наближаються, — похмуро відповів співрозмовник. — У мене брудна робота, і я ніколи цього не заперечую.
Він плюнув на підлогу, та навіть те, як він зробив цей неблагородний жест, виказувало в ньому джентльмена.
Американський журналіст подивився на свого співрозмовника уважніше. У нього було бліде і виснажене обличчя, його вигляд свідчив про те, що він — пристрасна особа, та водночас це було обличчя розумного та чутливого чоловіка. Його одяг був грубим та недбалим, а от на одному з довгих пальців у нього був дорогий перстень з печаткою. Як з’ясувалося у розмові, він називався Джеймс Делрой, був сином збанкрутілого ірландського землевласника і працював у газеті «Модне суспільство». Він щиро зневажав цю газету, хоча працював у ній репортером, і навіть таємним агентом.
На жаль, слід сказати, що «Модне суспільство» не виявляло жодного зацікавлення до поглядів Дарвіна та Бовлнойза, які так заполонили голови й серця читачів «Сонця Заходу». Вірогідно, Делрой прибув сюди, щоб довідатися, чим може завершитися скандал, який цілком міг би початися у суді зі справ розлучень, а поки що нависав над Сірим Котеджем та Пендрагон-парком.
Читачі «Сонця Заходу» знали сера Клода Чемпіона не гірше, ніж містера Бовлнойза, та Кідд навіть не міг припустити, що вони можуть бути знайомі. Він чув і навіть писав про сера Клода Чемпіона так, ніби добре його знав: «Це один з найблискучіших та найбагатших англійців першої десятки», а ще чудовий спортсмен, який плаває на яхтах у навколосвітні подорожі, і великий мандрівник, який написав книги про Гімалаї, а ще доволі відомий політик, що отримав на виборах більшість голосів і приголомшив виборців ідеєю консервативної демократії, а ще доволі талановитий початківець у малярстві, музиці, літературі та акторській майстерності. Одним словом, сер Клод був просто неперевершеною особою, та тільки не для американця. У його всеохоплюючих знаннях та величезному колі зацікавлень було щось від принца з епохи Ренесансу: він цінував усе те, чим захоплювався. А ще у ньому не було ані крихти тієї легковажности, яку ми називаємо «дилетантством».
Фотографії, на яких був зображений його соколиний профіль, часто-густо
