Фаворит - Дік Френсіс
Чічен-Ітца. Я через силу звівся, згорнув книгу, поставив на полицю й вийшов. Виявляється, це я сам улаштував їм пастку, коли удав, ніби знаю, що хотів Джо сказати мені перед смертю.
Пригадав кабінет зі скляними стелажами, масивний письмовий стіл із різьбленого дуба, теки з описом індійських племен — і особливо одну, з написом «Майя». Дядечко Джордж багато говорив мені про це плем'я, і він знав, що «Чічен-Ітца» неодмінно приведе мене до нього.
18
Чого я не спромігся зробити для Кет, кохаючи її, те з лихвою віддав, знищивши її оточення.
Вона стояла переді мною пряма й незворушна, з такою зненавистю на обличчі, що я відчув своє нещастя, як ото відчуваєш гіркоту в роті. Пригаслий вогонь нарешті спалахнув пекучим полум'ям. То був вияв сили і зрілості. А я жадав її ще дужче, ніж до того.
Попереднє слідство про дії і смерть Джорджа Пенна двічі відкладалося і врешті скінчилось. Поліцейські, свідки, Кет і я зібралися в холі.
Вирок про «тимчасові напади безумства» був милосердним, але хіба ж можна щось приховати від жадібних до сенсацій газетярів? Злочини дядечка Джорджа, «Л. С. Перта» й таксистів «Марконі» займали всі перші сторінки газет протягом цілих двох тижнів.
Те, що я спонукав його до самогубства, нітрохи не допомогло тітоньці Деб. Шок і скорбота довели її до серцевих нападів, і четвертий був останнім. Та для Кет самогубство дядечка, хоч вона й не відала про те, було найкращим виходом. Їй довелося вислухати жахливі речі про нього, зате не доведеться стояти в суді та болісно переживати його страту.
Проте на мої листи з висловленням співчуття вона не відповідала. На телефонні дзвінки завжди була одна відповідь: нема вдома. I я зрозумів чому. Вона звинувачувала мене в усіх своїх нещастях.
— Я ненавиджу вас, — заявила вона. — Ви викликаєте в мене відразу. Ви, мов той черв'як, заповзли в наш дім, розкошували в ньому… — Я подумав про наші солодкі поцілунки, і, судячи з вогників у очах, про те ж згадала й вона… — За все це ви віддячили тим, що зацькували до смерті бідного дядечка, а відтак убили й нещасну тітоньку. У мене тепер нікого не залишилося. Нікого. — I закінчила з гіркотою: — Навіщо ви це зробили? Чому не зоставили їх у спокої? Навіщо було плюндрувати мій дім? Ви ж знали, як я любила їх? Я не можу навіть бачити вас, такі ви мені осоружні!..
Я облизав пересохлі губи.
— А ви пам'ятаєте діток, що їх возив до школи тренер джіу-джитсу?
Та Кет сердито дивилася вбік, ніби й не чула мого питання.
— Ви найпаскудніша людина, яку я досі бачила, хоч я не зможу… забути вас… не зможу жити без… — У неї перехопило дух. Дівчина рвучко повернулася й побігла до виходу.
Спалахи фотоламп засліпили її, й вона розпачливо звела руку, щоб затулити обличчя. Беззахисність і самотність були в її опущених плечах, а я, що так палко хотів заспокоїти її й пригріти, був єдиним, від кого вона не приймала співчуття. Я стежив, як вона відбилася від настирливих журналістів і сіла в машину.
I сумно дивився їй услід,
Згодом зрозумів, що Лодж стоїть поряд і щось мені каже,
— Пробачте, — озвався я. — Що ви питали?
Лодж глянув на двері, крізь які вийшла Кет, і зітхнув.
— Та так, нічого… Але, згадаєте моє слово, вона з часом усе зрозуміє… Адже не можна вас винити в тому, що її дядечко чинив злочини!
— Якби я знав… — I спинився, бо мало не виказав себе. — Якби знав, що Клод Тіверідж — це Джордж Пенн, то діяв би зовсім інакше.
— Ну, для Пеннів усе обернулось на краще, — мовив Лодж. — Такий кінець має й свої переваги.
Його тон був багатозначний, і я зрозумів, що Лодж здогадується про мою роль у смерті дядечка Джорджа. Він і раніш зауважував, що моє часте зникнення після перемог у змаганнях не відповідає моєму характерові, і тільки ввічливо кивав на мої хитрі одмовки. Він натякнув, що брайтонська поліція, слухаючи по радіо божевільне хрипотіння дядечка Джорджа, вловила якийсь сторонній гул і чула постріл. Пояснень спершу не знайшли, але потім виявили вимкнений мікрофон і кулю в стіні та дійшли висновку, що дядечко випробовував свій допотопний револьвер. Це й примусило їх поспішати, і вони прибули вчасно й почули фатальний постріл, яким він знищив себе.
— Можливо, й так, — ухильно відповів я. Він заморгав, посміхнувся й перевів розмову.
— На цьому тижні відбудеться суд над водіями, — повідомив він. — Гадаю, ви прийдете давати свідчення?
— Атож, — кивнув я, хоч це не дуже радувало мене.
Водії, які полювали на мене в своїх машинах, були налякані пострілом і раптовою мовчанкою в приймачах. Дехто подався у Брайтон, інші помчали в Лондон, а один навіть кинув машину й намагався втекти. Та всіх виловили. Керуючись моїми, хоч і непевними вказівками, поліція перекрила шляхи. Отож дядечко Джордж хрипів уже для неї.
Тепер водіям доведеться відповідати за шантаж, збиткування і вбивства.
Нотатки, знайдені в теці дядечка Джорджа з саркастично жорстоким написом «Невинні жертви», цілком підтвердили, що Джо Нантвич був убитий молодиком з моєю краваткою на шиї.
Мотиви злочинів дядечка теж були очевидні. Жити бундючно, як і перше, за його достатків, після війни стало неможливо, і замість того, щоб поставити тітоньку Деб перед сумною реальністю, він за рік-два розтринькав свій капітал. На останні гроші купив фірму «Марконі» й скотився на шлях злочинства. Керував через Філдера і навряд чи й знав про наслідки своїх жорстоких вказівок. Я не певен, чи були ті злочини для нього реальнішими, ніж варварство первісних племен, яке він вивчав.
Поліція виявила підрахунки за чотири роки — скільки він заробив шляхом залякувань і погроз. Проти певних власників кафе або бару стояло: «Приборканий».
Звіти про перегони були коротші й засвідчували суми, призначення яких поліція не встановила. Та один аркуш із написом «Джо Нантвич» був цілком зрозумілий. Ретельно вписано всі дати й кожну виплату, найменшою серед яких були сто фунтів. А внизу стояло: «Рахунок закрито»
