Коло смерті - Кріс Тведт

— Він її заслужив, сучий син, — вперто торочила жінка.

— Ви настільки впевнені в його винуватості?

— Так. Ясно, що то він. Його засудили і все таке… Він сам сказав, що то він.

— А якщо це помилка? Якщо насправді він не винний, а інший вбивця гуляє островом на волі? Таке вам спадало на гадку?

У її погляді затріпотів переляк, вона мимоволі озирнулася навколо, ніби мої слова могли начарувати вбивцю у цих стінах, а потім потрусила головою.

— Та ні, я в це не вірю. То Арон зробив, — жінка нахилилася вперед і прошепотіла драматичним голосом: — Він божеволів за дівчатами. Знаєте, скільки разів він чіплявся до мене, намагався залізти під светр і в труси? Ніколи не відступав. А ще він був з біса сильним, той Арон.

— До Анни й Сірі теж чіплявся?

— Та до всіх чіплявся. Хворий на голову…

— Але ж не один він такий був, Стіно?

— Що ви таке кажете?

— Ви ж знаєте, у хлопців певного віку лиш одне на думці, — на ці слова Стіна кивнула головою і всміхнулася. — Мабуть, не лише Арон чіплявся, чи як?

— Hє-е.

— А Анна? Вона й сама не мала нічого проти чіплянь, правда ж?

Стіна задумалася.

— Вона гарна була. Хлопці її любили.

— А Анна любила хлопців.

Я не запитував, подав, як доконаний факт. Стіна розгублено подивилася на мене, неспокійно завовтузилася, розгублена, куди ж я хилю. Я мовчав, дозволяючи тиші набухати поміж нами. Стіна потупила очі, гризуни ніготь.

— Розкажіть мені про Анну, про її ставлення до хлопців. Вона мала популярність?

— О, ще й яку! Я ж уже казала…

— А коханого хлопця мала?

— Звісно, мала. Вона багатьох мала.

— Водночас?

Стіна засміялася.

— Та ні, де там. Ну, хіба… коли-не-коли…

Я схилився до Стіни:

— Але ж був хтось особливий? Не такий, як усі?

— Який це, особливий?

— Звідки ж мені знати. Це ж ви були їй подругою. Може, якийсь потаємний коханий, про якого ніхто не мав знати? Або хтось, хто не хотів її відпускати, ревнував? Будь-хто, Стіно, хто б виділявся на тлі решти закоханих хлопчаків.

— Я не знаю, — завагалася вона знову.

— Будь ласка, подумайте, Стіно. Це важливо.

— Було щось таке…

— Що?..

— Про щось таке вона іноді говорила. Казала, що всі хлопці однакові. Що їм тільки того й треба… ну, того… ви ж знаєте… п…. Саме таке слово й вживала. Ніби немає значення, якого вони віку, добиваються тільки одного, тому спритна дівчина завжди матиме все, чого хоче, якщо тільки вона не надто свята й божа…

— Он як?

— Ага… То я й подумала, може, вона трималася одного, але трохи підстаркуватого. Якщо казала отаке…

— Логічно, — мовив я, а собі завважив, може, не така вже й простачка, ця Стіна, як про неї кажуть, та й пришелепувата зовнішність буває оманливою. — І хто б це міг бути? Здогадуєтесь?

— Уявлення не маю, — похитала вона головою.

Я підвівся.

— Дякую, Стіно! Ви мені дуже допомогли.

Жінка усміхнулася. Вона вже й забула про свою нехіть балакати зі мною, тепер тішилася похвалою.

— Ще щось можете пригадати? Інших коханців, які чимсь вирізнялися? Ви ж Анну знали найліпше. Якщо б вона й довірилася комусь, то тільки вам…

— Навряд. Хіба… хіба її кузен. Він за нею шаленів. Анна розповідала, що він їй проходу не давав, писав любовні листи й постійно дарував якісь дрібнички, — Стіна пирхнула. — Як на мене, так романтично, та, видно, Анна була іншої думки. Його нав'язливість її жахливо дратувала.

— Кузен? Який кузен?

— Вона мала лише одного двоюрідного брата. Франк, певна річ…

— Франк був закоханий у неї? Про це нічого не згадувалося у матеріалах справи…

Стіна пересмикнула плечима, ніби, чого чекати від офіційних папірчиків. Напевно, мала рацію.

— Небагато знали про його закоханість, та й яке це має значення. Франк любив Анну, він ніколи б не заподіяв їй лиха.

Але я знав, так буває не завжди. Ми частіше кривдимо тих, кого любимо, ніж чужих.