Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже
— І ти пам’ятаєш цього хлопчика, чотирнадцять років потому?
— А ти хіба не на це сподівався?
Поліціянт підвищив голос:
— Я запитую, чому ти так добре його запам’ятав.
Вогневик зістрибнув на втоптану землю арени, клацнув каблуками й, піднісши смолоскип до губ, скропив його слиною впереміш із бензином. Смолоскип сипонув вогняним дощем.
— Річ у тім, чуваче, що мав цей Жюд одну особливість.
Карім стенувся.
— Де? На обличчі?
— Ні, не на обличчі.
— Де ж тоді?
Молодик видмухнув ще кілька язиків полум’я і розсміявся:
— Хлопчик Жюд, чуваче, насправді був дівчинкою.
33
Правда помалу набирала форми.
За словами вогневика, дитина, яку він чотири рази зустрічав у цирку, була дівчинкою, ретельно вбраною в хлопчика. Коротко підстрижене волосся, хлопчачий одяг, хлопчачі манери. Чоловік був упевнений у своїх словах: «Вона ніколи не зізнавалася мені, що дівчинка… Це була її таємниця, тямиш? Просто я відразу помітив, що тут щось не так. По-перше, вона була дуже гарна. Справжня лялечка. До того ще її голос. І навіть фігура. Їй мало бути років десять-дванадцять, але її форми показувалися вже тоді. Були й інші штуки. Вона носила контактні лінзи, що змінювали колір очей. У неї очі були чорні, але чорні, як чорнило, неприродно чорні. Я хоч і був тоді ще дітваком, а й то допетрав. А ще вона постійно жалілася, що їй болять очі. Так, що аж віддає у голову, казала вона…»
Карім спробував зібрати все, що дізнався, докупи. Мати понад усе боялася демонів, що хотіли зашкодити її дитині. Саме тому, поза всяким сумнівом, вона покинула своє попереднє місце мешкання й перебралася до Сарзака. Там вона прибрала нове прізвище — Карім мав би подумати про це раніше, — і змінила дитині ім’я, ба навіть стать. Таким чином їх стало неможливо ні відшукати, ні впізнати. А проте через два роки демони з’явилися і в цьому містечку, в Сарзаку. Вони не переставали шукати дитину й ось-ось могли її виявити.
Саме її.
Мати впала в паніку. Вона знищила всі документи, всі журнали, всі особові справи, де згадувалося ім’я, навіть несправжнє, її донечки. А насамперед вона позбулася фотографій, адже одне було зрозуміло: демонам не було відоме нове ім’я дівчинки, але вони знали її обличчя. Вони шукали саме обличчя — доказ, свідчення її особи. Саме тому, щоб виявити його, вони мали би почати зі шкільних світлин. Але звідки взялися ці демони? І хто вони?
Карім запитав циркача:
— Ця дівчинка, вона ніколи нічого не казала тобі про демонів?
Молодик далі бавився зі смолоскипом.
— Про демонів? Ні. Демонами… — Він указав на своїх товаришів, підсміхнувшись. — Демонами скоріше були ми. А Жюд, вона була не надто балакуча. Кажу ж тобі: ми були дітьми. Я лише й встиг, що навчити її видихати вогонь…
— Це її цікавило?
— Не те слово. Вона була в захваті. Сказала, що хоче теж так уміти… щоб захищатися. І захищати свою маму… Ця дівчинка… вона була справді дивною.
— А про свою матір вона щось розповідала?
— Ні. Я матері ніколи й не бачив… Жюд бавилася зі мною годинку-другу, а потім раз — і її вже нема… Наче Попелюшка. Так вона щезала кілька разів, а потім узагалі не повернулась…
— Ти більше нічого не пригадуєш? Якусь дрібницю, якусь особливість, яка б могла мені допомогти?
— Ні, більше нічого.
— Може, її ім’я… Вона ніколи не казала, як її звати… по-справжньому?
— Ні, але зараз, коли я про це подумав, то пригадую: було дещо…
— Що саме?
— Я постійно називав її на англійський лад, ДЖуд, як в одній пісні «Бітлів». Але їй це страшенно не подобалося. Вона хотіла, щоб я кликав її по-французьки, Жюд. Я досі бачу, як її губки вимовляють: «Жюд! Жюд!»
Циркач ностальгійно всміхнувся; очі його заволокло паволокою спогадів. Карім подумав, що цей «вогнедишний» хлопчина, мабуть, до нестями був закоханий у ту дівчинку. Чоловік своєю чергою запитав Каріма:
— То ти щось розслідуєш? Що саме? З нею щось сталося? Їй тепер мало би бути…
Але Карім його більше не слухав. Він думав про дівчинку Жюд, що два роки провчилася в школі під вигаданим іменем. Як матері вдалося підробити документи, потрібні для вступу до нової школи? Як дівчинці, удаючи із себе хлопчика, вдалося ошукати всіх, а насамперед виховательку, яка бачила дитину щодня?
Раптом поліціянтові дещо спало на думку. Він звів очі й запитав у людини-смолоскипа:
— Тут є десь телефон?
— За кого ти нас маєш? Якихось злидарів? Ходімо.
Абдуф пішов за ним.
Циркач привів Каріма до невеличкої пофарбованої дерев’яної будки за ареною. Усередині на столику стояв телефон. Поліціянт набрав номер директорки школи імені Жана Жореса. Вітер люто шарпав брезентовий намет. Вогневики на арені далі вергали полум’я. Після трьох гудків відповів чоловічий голос.
— Я хотів би поговорити з пані директоркою, — пояснив Карім, ледве стримуючи своє збудження.
— Хто її питає?
— Лейтенант поліції Карім Абдуф.
Через кілька секунд у слухавці почувся засапаний жіночий голос. Поліціянт почав без жодного вступу:
— Пригадуєте, ви розповідали мені про вчительку, що поїхала із Сарзака наприкінці вісімдесят другого року?
— Авжеж, звісно пригадую.
— Ви казали, що вона вела перший середній клас у вісімдесят першому й другий середній у вісімдесят другому.
— Саме так.
— Тобто вона переходила з одного класу до наступного разом із Жюдом Ітеро?
— Можна й так сказати, але, як я вже згадувала, часто трапляється, що вчителі…
— Як її звали?
— Зачекайте, зараз я гляну…
Почувся шелест паперу, відтак директорка промовила:
— Фаб’єнн Паско.
Ім’я це, певна річ, нічого не сказало Карімові. У ньому не було жодної точки дотику, жодної співзвучності з псевдонімом дитини. З кожною новою інформацією Карім наштовхувався на нові перешкоди. Він запитав:
— Ви маєте її дівоче прізвище?
— Але це і є її дівоче прізвище.
— Вона не була одружена?
— Вона була вдова. Принаймні так записано в її особовій справі. Дивно. Схоже, вона повернулася до свого першого прізвища.
— А яке було прізвище її чоловіка?
— Зачекайте… Ось воно: Еро. Е-Р-О.
Знову нічого. Отже, слід — хибний.
— Гаразд. Дякую вам, я…
Аж тут його осяяло. Немов спалахом блискавки. Якщо він мав рацію, якщо ця жінка дійсно була матір’ю Жюда, то справжнє прізвище дівчинки мало бути Еро. А ім’я…
Карім пригадав слова вогневика про те, як дівчинка хотіла, щоб він вимовляв її ім’я так, як воно пишеться, на французький лад. Чому? Може, тому, що воно було схоже на її справжнє ім’я? На справжнє ім’я дівчинки?
— Зачекайте
