Кінець світу в Бреслау - Марек Краєвський
«З часів прусько-французької війни. Певне, ще його діда», — подумав Мокк. Гуска втратила безцінну капітель свого тіла. Багнет відтяв пташину голову, багнет визволив кривавий водоспад із шиї фон Ґайссена, багнет відпанахав гарненьку голову публічної дівчини, багнет розірвав сітківку її очей, багнет крутився в слизькій рідині очних ямок. Раптом Мокк пригадав, що не знає навіть прізвища вбитої дівчини. Він не спитав про це Мюльгауза.
Кримінальний радник запалив цигарку. Зупинився між ятками й раптом перестав чути відгомін торгу й рекламні гасла — одноманітні, як удари ціпа. Убита дівчина, зарізана як худобина, справді була для нього безіменним тілом, одним із тих плюгавих вмістищ, у яких убогі й маєтні цього міста позбувалися своїх фрустрацій і залишали ялове насіння, з якого ніщо не народиться. Хоча Мокк знав багатьох повій, він не вірив у існування «шльондр із золотим серцем», просто йому ніколи такі не траплялися. Він багато разів гладив їх по зграбних плечах, які здригалися від ридань і душевного болю, але так само часто бачив, як під алебастровою шкірою напружувалися м’язи під час вправ із клієнтом, багато разів, притуляючись до їх грудей, чув швидкі, болісні удари серця, та набагато частіше ті ж груди підстрибували знущально перед його обличчям, а стиснуті губи й заплющені очі легко імітували екстаз.
Убитих повій він досі бачив небагато, але всі вони мали прізвища, завдяки чому він міг їхні особові справи ретельно порозкладати у своїй картотеці, у відповідному ящику, про який доктор Лазаріус говорив, що він «реєструє неприродні, бо не венеричні випадки смерті жриць Венери».
«Ця вбита дівчина виявилася недостойною перебувати навіть у товаристві таких, як вона, навіть після смерті вона опинилася поза своєю брудною кастою, і все лише тому, що я не поцікавився, як її звати, — подумав Мокк. — Все лише тому, що я ганяюся за іншою курвою, яка має прізвище, аякже — моє прізвище. І лише тому цю розтяту дівчину я позбавив найгіршої честі — перебувати в одній картотеці з усім паскудством цього міста».
Мокк відчув гіркий присмак докорів сумління й повернувся. Він не пішов на вокзал, звідки за півгодини від’їжджав потяг до Берліна, даючи змогу Райнерові Кнюферу самому шукати його віроломну дружину Софі в місті Марлен Дітріх. Він спинився недалеко від ятки, де на зимовому, сліпучому сонці зблискував багнет продавця сілезьких гусей і викинув до смітника квиток на потяг до міста над Шпреє, у якому замість «g» вимовляють «j», і залишився в місті над Одером, в якому на «ліжко» кажуть «Poocht». Він звернув на Мессерштрасе, кинув напівпорожню пляшку деренівки якомусь жебракові, що сидів під кам’яницею «Під Трьома Рожами» й посунув у напрямку Управління поліції, похмурий і мовчазний кримінальний радник, який понад усе цінував порядок у справах.
Бреслау,
п'ятниця 9 грудня,
десята година ранку
У кабінеті Мюльгауза сиділи всі поліцейські з комісії в справах убивств, окрім Смоложа. До групи долучилися Райнерт і Кляйнфельд, детективи в особливих справах, які підлягали безпосередньо Мюльгаузові. У філіжанках парувала кава й молоко. У сліпучих сонячних променях ліниво здіймалися кільця тютюнового диму.
— Є якісь думки? — спитав Мюльгауз.
Усі мовчали. В їхніх головах ще гуло від Моккових висновків. Спосіб, місце і час. Важливе тільки це. Жертва є неважливою, випадковою. Це була Моккова теза, і ніхто, окрім нього самого, її не сприймав. Втомлений півгодинним даремним переконуванням, думками про Софі, спогадами про криваві рани безіменної повії, кількома добрячими ковтками деренівки, він дивився на Райнерта, Кляйнфельда, Елерса і Майнерера, і помічав у їхніх очах розчарування й нудьгу. Останнє почуття поділяв і старий єврей, стенограф Герман Левін. Він стояв, сплівши руки на животі, і блискавично крутив млинка великими пальцями. Мокк налив собі ще одну філіжанку гарячого молока й простягнув руку по шоколадні цукерки, таця з якими стояла на мереживній серветці. Червоні, спухлі повіки Мюльгауза заплющилися. Про те, що в його голові відбувається напружена праця, свідчили лише кільця диму, випущені його люлькою.
— Мені що, викликати вас відповідати, наче учнів? — зловісно прошепотів шеф, розплющивши очі. — Радник Мокк представив свою гіпотезу. Усі з нею згодні? Ні в кого не виникло зауважень? Може, ви прокинетеся, якщо я повторю вам слова обербургомістра й начальника поліції, які, довідавшись про смерть радника Ґайссена, втратили терпець? Райнерте, що ви про це думаєте?
— Ви не бійтеся, Райнерте, — промовив Мокк, без видимого задоволення ковтаючи густе молочно-шоколадне місиво. — Якщо ваша думка відрізняється від моєї, кажіть сміливо. Я не тупатиму ногами зі злості.
— Так. У мене інша думка, — чітко проказав Райнерт. — Що з того, що всі жертви мали різні професії, освіту, інтереси й політичні погляди? Існує дещо, що об’єднує людей, незалежно від усього цього. Це пристрасті: згубні, як азарт, збочення, алкоголь, наркотики, або нешкідливі, як, наприклад, всілякі хобі. Ми
