Кінець світу в Бреслау - Марек Краєвський
— Я б цього ніколи не встановив… — Лазаріус глянув на свої потріскані від формаліну долоні, — але коли охоронець повернувся до тями, він показав мені документ із призовної комісії, у якому його визнають непридатним для військової служби через психічну хворобу. Військовий лікар, так само як і ви, пане раднику, не мав поняття про існування такого захворювання, тому й не міг його визначити. Зате він докладно описав усі його симптоми. Тому я й встановив, що це саме агорафобія. Хворобу докладно описали Оппенгайм і Гохе. Недавно було опубліковано ще одну статтю на цю тему, але я забув прізвище автора…
— Перушка міг улаштувати цирк, вдаючи непритомного, — буркнув досі не переконаний Мокк. — І забезпечити собі чудове алібі… Під час війни не бракувало симулянтів з фальшивими посвідками…
— Не перебирайте міри, Мокку, — розсердився Мюльгауз. — Перушка симулював під час війни, щоб через дванадцять років мати алібі? Ви надто підозріливий.
— Шкода, що лише на роботі… — Мокк запалив цигарку й випустив акуратне кільце. — У цьому борделі платять погодинно. Скільки часу минуло, перш ніж Ґайссен стік кров’ю? — запитав він у Лазаріуса.
— Після того, як людині перерізали стегнову артерію, вона спливає кров’ю за п’ять хвилин, — відповів патолог.
— Отож у вбивці було десять хвилин на те, щоб обох оглушити, запхати Ґайссенові кляп до рота, повісити його вниз головою, перерізати йому артерію, а тоді перерізати горло дівчині. Справжнісінький Blitzkrieg.[31] Але вбивця мав з’явитися хоча б через якісь чверть години, коли клієнт настільки розпалиться, що забуде про світ Божий…
— Це й справді триває так довго? — перебив його Мюльгауз із в’їдливою усмішкою.
— Тобто вбивця почав діяти чверть по шостій, коли Ґайссен вже чверть години розважався, — Мокк удав, що не помітив Мюльгаузової іронії. — Зробив своє за десять хвилин, а тоді чекав, доки Ґайссен спливе кров’ю. П’ять хвилин. Тоді вийшов.
— Як саме?
— Так, як і увійшов — через вікно.
— Я докладно оглянув газон. Жодних слідів на снігу, твердому, але не прим’ятому. Під вікном кімнати є невелика кучугура. Ніхто на неї не стрибав.
— Це міг бути хтось із клієнтів борделю, який прослизнув до кімнати дівчини. Посеред тижня, після робочого дня тут зазвичай багато клієнтів, і хтось із них міг сховатися, не привернувши уваги охоронця…
— Може, й так, але як він вийшов? Франц Перушка присягається, що не зімкнув очей, — Мюльгауз підвівся й застібнув пальто. — Ваш сценарій, окрім того, що злочинець міг увійти й вийти через вікно, виглядає вірогідним. Але в мене сьогодні похмілля немає, і все-таки я не розумію: навіщо убивця чекав, доки жертва спливе кров’ю? Адже після того, як перерізати артерію прив’язаній униз головою людині, вона так чи сяк помре. То навіщо ця тварюка чекала, доки Ґайссен спливе кров’ю? На чому базується ваша версія?
— А ви гляньте на це, — Мокк тримав пінцетом листок з календаря. Якщо вбивця — той самий психопат, що вбив Ґельфрерта й Гоннефельдера, то він повинен чинити так само. Тим двом аркушик він почепив після смерті, я в цьому анітрохи не сумніваюся. Зараз він теж мусив чекати, доки жертва помре. Потім він вийшов, сховався в коридорі, наприклад, за портьєрою й зачекав, доки Франц нагадає клієнтові, що його час закінчується. Про обов’язки охоронця знає кожний бувалець борделю…
— Справді? — Мюльгауз натоптував люльку.
— Так, пане директоре, убивця мусив бувати в борделях. Отож він зачекав на охоронця, а тоді тихцем вислизнув з будинку.
— Ви починаєте мислити логічно, Мокк. — Мюльгауз глянув на Лазаріуса. — Лікарю, як довго триває похмілля?
— Після портвейну доволі довго, — замислено відповів Мокк.
Бреслау,
п’ятниця 9 грудня,
дев’ята година ранку
Мокк загубився в натовпі, що вирував між ятками на Ноймаркт. Поглянув на годинника. До від’їзду берлінського потяга була ще година. Він мав намір провести її в товаристві пляшки деренівки, яка приємно обтяжувала кишеню пальта.
Довкола було чути, вигуки задоволених покупців і скрики завзятих торгівців. Мокк сперся на огорожу фонтану, що містився посеред площі, і заходився споглядати торговців, іронічно, як Нептун, що височів над фонтаном. Огрядний, червоний від морозу лісник у шапці, з емблемою Милицьких лісів фон Мальцанів, сілезькою говіркою німецької мови розхвалював свої передріздвяні вінки й приймав замовлення на ялинки. У сусідній ятці опасиста селянка, чий товстий зад здавався ще більшим через безліч накручених на нього смугастих запасок, лаялася по-польськи зі своїм невеличким, миршавим чоловіком, який улесливо всміхався до якоїсь служниці, впихаючи їй до рук плетеного кошика із вгодованою гускою. Поруч вусатий пекар, широко розвівши руки, показував на спіральні піраміди печива, посипані цукром і маком.
Мокк пестливо погладив пляшку, спинився біля ятки і з приємністю вслухався в шелестіння польської мови. Софі чудово