Пристань Ескулапа - Едмунд Нізюрський

«Просимо вибачити за помилку. Нас збили з пантелику мішки. Ми думали, що це ті собаки команчі. Ми пустили б вас одразу, але боялися, що ви будете сердитися. Просимо не входити до нашої зони, не порозумівшись з індійцями. Якщо хочете викурити з нами люльку миру, то приходьте о сьомій на галявину.

Мовчазний Біл, вождь могіканів».

Журка зібгав лист.

— Вони відкрито кепкують з нас! — гукнув він. — Ну, я ж їм покажу!

— Що ти хочеш зробити? — запитав я, наляканий виразом його обличчя.

— Ось я доберуся до них, вони запам'ятають мене на все життя!

Даремно я намагався переконати Журку, щоб він махнув рукою на всю цю історію і краще спробував би зав'язати з індійцями дружні стосунки.

Журка був незламний.

— Я їх навчу розуму! — тільки й повторював.

Він не хотів навіть слухати про люльку миру і зовсім без потреби розпочав війну з індійськими племенами, які жили в «Пристані».

Ми негайно вирушили в погоню, йдучи далі тією самою стежкою, на якій з нами трапилася така нещаслива пригода, ми знайшли опустіле таборище. Журка безжалісно повивертав постелі з листя та соломи і, нарешті, знайшов кусок тонкої пластмаси, з якої вирізані були кружальця. Не лишалося сумніву, що це обкладинка рукопису.

Зате ніде не було й сліду індійців. Ми тільки витратили багато часу на безнадійні розшуки. Кінець кінцем, Журка вирішив, що хлопці, мабуть, покинули «Пристань», і попрямував до виходу.

— Я наказав вам нікого не випускати, — грізно звернувся він до Кайтуса, який стояв на посту біля брами.

— Так точно, громадянине поручику, — виструнчився Кайтус.

— А проте хлопці втекли!

— Не може бути… — пробелькотів очманілий Кайтус. — Я ж увесь час дивлюся. Тут ніхто не виходив.

У Журки опустилися руки.

— У них є тут якісь сховища, — пробурмотів він.

Хотів негайно викликати взвод міліції і прочесати сад. Я ледве стримав його.

— Ти ж компрометуєш себе, та ще й у такій дурній справі! — просичав я. — Лють — поганий порадник.

О сьомій годині ми прийшли в умовлене місце, на галявину. Там уже чекав нас Томек Мацьошек і два хлопці Новаковських.

Журка з ходу насів на них, і перелякані індійці негайно шмигнули в кущі. Журка, лаючись, кинувся за ними. Я дивився на все це з мовчазним осудом. Через декілька хвилин Журка виліз із гущавини лютий як чорт.

— Чого ти ждеш? Шукай! — фиркнув на мене.

Я знехотя почав обшукувати зарості вздовж і вшир, але знайшов тільки розсохлу бочку під муром. Журка всунув у неї голову, немовби там могли сховатись індійці, але в бочці було тільки сухе торішнє листя. Журка аж до дна перебрав його руками.

— Даремно ти це робиш, — сказав я. — Тільки виставляєш себе на посміховище.

Того ж дня після вечері до нас прийшла заплакана Мацьошекова з Новаковською. Виявилося, що Томек Мацьошек і два малі Новаковські ще й досі не повернулися додому.

Журка розгублено вислухав плаксиві повідомлення жінок. Потім сказав:

— Я дуже співчуваю вам, але хлопці влізли в негарну справу.

Жінки злякано глянули на нас.

— У них зараз рукописи, які вкрадено у професора Містраля, — пояснив Журка. — Ви знаєте що-небудь про це? Ми знайшли в них обкладинки. Самих рукописів знайти не пощастило.

Жінки мовчки дивились одна на одну.

— Я нічого про це не знаю, пане, — промовила Мацьошекова.

— Може, інші діти щось знають? — підказав Журка.

— Можливо.

— Приведіть, будь ласка, всіх їх сюди.

Мацьошекова нервово притисла руку до фартуха.

— Скажіть, пане, це через ті папери вбили, професора? — запитала вона злякано.

— Авжеж. Тому це так важливо. Убивця десь заховав їх. Ми повинні дізнатись, як вони потрапили до дітей. Якщо ви знайдете ті папери, — негайно ж скажіть нам.

— Розумію, пане, — видавила Мацьошекова.

За кілька хвилин вона привела дітей. Але допит хлопчаків і дівчаток не дав ніяких наслідків. Усі діти знали, що з обкладинки Томек поробив «гроші». Проте ніхто не бачив самого рукопису.

— А звідки Томек приніс ту обкладинку?

— Він не захотів сказати, — відповіла найстарша з дітей, Тереза. — Казав тільки, що знайшов.

— Погана робота, — звернувся я до Журки, коли ми лишилися самі. — Якби не твої методи, то ми б давно вже дізналися від хлопців, де вони взяли обкладинки.

Журка похмуро мовчав. Тільки лягаючи спати, сказав:

— Справа набуває нових аспектів.

Але пояснити, що він мав на увазі, не захотів. Згадав тільки про злочинність, яка шириться серед малолітніх, і про випадки вбивств, вчинених дітьми.

Ранок застав нас у препоганому настрої. Наше хвилювання поглиблювалося тим, що трьох хлопчиків ще й досі не знайшли. Мацьошеки і Новаковські були в розпачі. Журка сповістив про зникнення хлопців у міське та головне управління міліції і попросив організувати енергійні розшуки.

Незалежно від цього чотири працівники міліції вже з п'ятої години ретельно обшукували «Пристань», намагаючись натрапити на слід рукописів. О шостій годині захеканий капрал Зєнтек приніс нам рештки другої пластмасової обкладинки. Досить було кинути оком, щоб пересвідчитися, що з неї вирізали устілки до чобіт.

— Де ви це знайшли, капрале? — спитав задоволений Журка.

— У будці тієї скаженої суки. Будьте свідком, поручику, що я жертвував власними