Сицилієць - Маріо Пьюзо
Герцогиня заридала.
— Юначе, дорогий мій, прошу, залиште мені каблучку. Я надішлю вам її повну вартість. Мій чоловік подарував мені її на заручини, я не знесу цієї втрати. Це розіб’є мені серце.
Пішотта знову розреготався, навмисне. Він боявся, що Турі залишить їй каблучку з власної сентиментальності. А смарагд був найвищої якості.
Утім Ґільяно сентиментальним не був. Пішотта назавжди запам’ятав його погляд, коли Турі грубо взяв герцогиню за тремтячу руку й зірвав каблучку з пальця. Тоді зробив швидкий крок назад і вдягнув каблучку на мізинець лівої руки.
Турі помітив, що герцогиня розчервонілася, в очах стояли сльози, і знову заговорив ввічливо:
— Шануючи ваші спогади, я ніколи не продам цієї каблучки — носитиму сам.
Жінка шукала в його обличчі глузування, але його там не було.
Але ця мить була магічна для Турі Ґільяно, бо, коли каблучка опинилася на його пальці, він відчув, що нею заручився з власною долею. То був символ влади, яку він забере в багатіїв. У цій оточеній золотом краплині густого зеленого кольору, яка все ще мала аромат парфумів красивої жінки, що носила її, не знімаючи, багато років, він спіймав крихітну суть життя, якого ніколи не міг мати.
Дон Кроче слухав, не зронивши ані слова.
Герцог Алькамо прийшов поскаржитися особисто донові. Чи ж він не платив «ренту» «друзям друзів»? Чи вони не гарантували йому недоторканність перед усіма можливими видами грабунку? Куди все котиться? У давніші дні ніхто б на таке не наважився. І як тепер дон Кроче поверне коштовності? Герцог написав офіційну заяву про пограбування, хоч і знав, що це марно й що дон Кроче буде цьому не радий. Але треба отримати страхову компенсацію; та й, можливо, уряд у Римі почне сприймати цього бандита Ґільяно серйозно.
Дон Кроче подумав, що саме час і справді серйозно до нього поставитися.
— Якщо я поверну ваші коштовності, — сказав він, — ви заплатите мені чверть їхньої вартості?
Герцог розлютився.
— Спочатку я плачу вам за те, щоб ви убезпечили мене й моє майно. Тоді, коли ви не виконуєте своїх зобов’язань, ви просите мене заплатити викуп. Як ви сподіваєтеся зберегти повагу ваших клієнтів, якщо так ведете справи?
Дон Кроче кивнув.
— Мушу визнати, ви говорите розумні речі. Але вважайте Сальваторе Ґільяно стихійним лихом, Божою карою. Ви ж не чекаєте, що «друзі друзів» захистять вас від землетрусів, вулканів, повеней? З часом ми візьмемо Ґільяно під контроль, я вам гарантую. Але подумайте: ви платите викуп, який я скажу, дістаєте захист без звичної платні на майбутні п’ять років і домовленість про те, що Ґільяно вас більше не чіпатиме. Та й чому б йому це робити, відколи ми з ним припускаємо, що ви відтепер будете розсудливо тримати коштовності в банку в Палермо? Жінки надто невинні, вони не знають тієї жадоби й хіті, з якими чоловіки шукають матеріальних благ.
Дон на мить замовк, щоб щезла ледь помітна усмішка, що з’явилася на обличчі герцога. Тоді сказав:
— Якщо підрахуєте суму, яку мали б заплатити за захист вашого маєтку в наступні п’ять буремних років, то побачите, що дуже небагато втратили від цього лиха.
Герцог усе обміркував. Дон Кроче був правий стосовно того, що часи попереду були буремні. Він чимало втратить, заплативши викуп за коштовності, попри те, що матиме безплатний захист; хто скаже, чи переживе дон Кроче ці п’ять років, чи вдасться йому стримати Ґільяно? Та все одно це був найвигідніший варіант. Та ж герцогиня в наступні роки не випрошуватиме в нього нових прикрас, а це чималі заощадження. Доведеться продати шмат землі, але його предки поколіннями чинили так, щоб оплатити власні дурощі, і все одно лишаться ще тисячі акрів. Тож герцог погодився.
Дон Кроче викликав до себе Гектора Адоніса. Наступного дня Адоніс поїхав відвідати свого хрещеника. Він відверто пояснив, для чого приїхав, не добираючи слів.
— Ти не дістанеш кращої ціни, навіть якщо продаси коштовності злодіям у Палермо, — мовив він. — Та й навіть тоді це вимагатиме часу, грошей до Різдва ти не побачиш, а я ж знаю, що саме цього ти хочеш. І до того ж так ти здобудеш прихильність дона Кроче, а це важливо. Зрештою, через тебе він втратив повагу герцога, але він тобі пробачить, якщо ти зробиш йому цю послугу.
Ґільяно всміхнувся хрещеному. Його не цікавила прихильність дона Кроче; зрештою, однією з його цілей було знищення дракона мафії на Сицилії. Але він уже відправляв посланців до Палермо в пошуках покупців для вкрадених коштовностей, і стало зрозуміло, що то буде довга й марудна справа. Тож він пристав на цю пропозицію. Однак смарагдову каблучку відмовився віддати.
Перш ніж поїхати, Адоніс остаточно відмовився від розповідей про романи — він уперше заговорив із Ґільяно про реалії сицилійського життя.
— Дорогий мій хрещенику, — сказав він, — ніхто не шанує тебе так, як я. Я люблю твою шляхетність і сподіваюся, що саме я допоміг тобі зростити її. Але тепер ідеться про виживання. Ти не маєш надії перемогти «друзів друзів». За останню тисячу років вони, наче мільйони павуків, оплели гігантським павутинням усе життя на Сицилії. Дон Кроче нині стоїть у центрі цього павутиння. Він шанує тебе, хоче твоєї дружби, щоб ти розбагатів поряд із ним. Але іноді ти мусиш
