Сицилієць - Маріо Пьюзо

Ґільяно далеко в горах і гадки не мав про розквіт своєї слави. Він був надто зайнятий плануванням розбудови своєї влади. Першою його проблемою були двоє бандитських ватажків — Терранова та Пассатемпо. Він розпитав їх про те, як саме вони потрапили в полон, і дійшов висновку: їх зрадили, видали. Вони присягалися, що їхні люди були вірні, чимало хто з них загинув у тій пастці. Ґільяно обміркував почуте й припустив, що мафія, яка з бандою виконувала роль посередника й захисника, зрадила їх. Коли він сказав про це двом розбійникам, вони відмовились у це вірити. «Друзі друзів» ніколи не порушували священного коду омерти, необхідного для їх існування. Ґільяно не наполягав. Натомість запропонував їм приєднатися до своєї банди.

Він пояснив, що має на меті не просто вижити, але й створити політичну силу. Наголосив на тому, що бідних вони не грабуватимуть, натомість половину того, що банда здобуде, роздаватимуть тим, хто цього потребує в краях навколо Монтелепре аж до передмість Палермо. Терранова та Пассатемпо керуватимуть своїми власними бандами, однак будуть підлеглими Ґільяно й без його схвалення не рушатимуть на вилазки. Разом вони матимуть повну владу над землями навколо великого міста Палермо, Монреале та містечок Монтелепре, Партініко та Корлеоне. Ґільяно вразив бандитів тим, що вони робитимуть вилазки проти карабінерів і саме поліції доведеться втікати зі страху за своє життя, а не бандитам. Їх зачарувала ця бравада.

Пассатемпо, старомодний бандит, прибічник зґвалтування, дрібного здирництва й убивства вівчарів, одразу ж почав міркувати над тим, як витягнути з цього союзу якнайбільше, а тоді вбити Ґільяно й забрати його частку. Терранові Ґільяно подобався, і він був вдячніший за порятунок, тож міркував, чи вийде тактично скерувати талановитого юного бандита на розважливіший шлях. Тепер Ґільяно дивився на них, трохи всміхаючись, наче міг читати їхні думки й дивувався з них.

Пішотта звик до масштабних ідей давнього друга. Він у них вірив. Якщо Турі Ґільяно сказав, що може щось зробити, Аспану Пішотта вірив у його сили. Тож тепер він просто слухав.

В яскравих променях ранкового сонця, що золотом заливало гори, усі троє уважно слухали Ґільяно, зачаровані розповіддю про те, як він очолить боротьбу за звільнення сицилійців, піднесення бідноти та знищення сили мафії, панства та Рима. З будь-кого іншого вони сміялися б, але тепер пригадували те, що назавжди запам’ятав кожен, хто це бачив: капрала карабінерів, який приставив пістолета до голови Ґільяно, його тихий погляд, абсолютну впевненість у тому, що він не помре, чекаючи на те, коли ж капрал натисне на спусковий гачок. Милосердя, яке він виявив щодо капрала, коли постріл не вдався. То були вчинки чоловіка, який вірив у власне безсмертя й змусив інших розділити цю свою віру. Тож вони дивилися на цього молодого красеня й були вражені його привабливістю, мужністю й невинністю.

Наступного ранку Ґільяно повів трьох своїх людей — Аспану Пішотту, Пассатемпо та Терранову — униз стежиною, що мала вивести їх на рівнину біля містечка Кастельветрано. Він сам спустився на розвідку ще зовсім рано. Усі четверо були вбрані в робочий одяг.

Турі знав, що саме тут дорогою до ринків Палермо проїздять вантажівки з продуктами. Проблема була в тому, щоб зупинити автомобілі. Вони мали їхати швидко, щоб уникнути грабіжників, та й водії могли бути озброєні.

Ґільяно сказав своїм людям сховатись у підліску край дороги за Кастельветрано, тоді сам сів на великий білий валун на видноті. Люди, що йшли працювати в поля, повертали до нього кам’яні обличчя, тоді бачили лупару, яку він із собою мав, і поспіхом рушали далі. Ґільяно спитав себе, чи ніхто з них не впізнав його. Тоді побачив великого, розмальованого казковими сюжетами візка, у який був впряжений один лише мул. Обличчя старого на візку Ґільяно знав — то був один із професійних візників, яких так багато в сільській Сицилії. Він здавав свого візка в оренду, щоб возити бамбук із найближчих сіл до фабрики в місті. Колись давно бував у Монтелепре, возив продукти для батька Ґільяно. Турі вийшов на середину дороги, тримаючи лупару в правій руці. Візник упізнав його, хоча ніяк і не видав цього — хіба що в очах щось блимнуло.

Ґільяно привітав його, як звик у дитинстві.

— Дядечку Пеппіно, — мовив він. — Це вдалий день для нас обох. Я тут, щоб допомогти тобі заробити, а ти — щоб допомогти мені полегшити тягар бідняків.

Він справді був радий бачити старого, тож весело засміявся.

Старий не відповів. Він пильно дивився на Ґільяно, на кам’яному обличчі застигло вичікування. Ґільяно заліз на візка, сів поряд із ним, сховав лупару подалі з очей і знову розсміявся від захвату. Завдяки Зу Пеппіно він був певен, що день буде вдалий.

Турі насолоджувався свіжістю пізньої осені, красою гір на видноколі, розумінням того, що троє його людей контролюють дорогу з підліску, тримаючи зброю напоготові. Він пояснив Зу Пеппіно свій план, той слухав, не зронивши ані слова, з тим самим виразом обличчя. Аж поки Ґільяно не сказав йому, що він матиме за винагороду: його візок заповнять продуктами з вантажівок. Тоді Зу Пеппіно буркотнув і мовив:

— Турі Ґільяно, ти завжди був хороший, сміливий юнак. Добрий, розсудливий, щедрий і спочутливий. Ти аніскільки не змінився, відколи став чоловіком.

Ґільяно тепер згадав, що Зу Пеппіно був один із тих старих сицилійців, що любили квітчасту мову.

— Розраховуй на мене в цьому, та й в інших твоїх справах. Передавай мою шану батькові, який має пишатися таким сином.

Колонна з трьох вантажівок, заповнених продуктами, з’явилася на дорозі близько полудня. На вигині дороги, що вела з Партініко, вони були змушені зупинитися: дорогу перекрили візки та мули. Це була робота Зу Пеппіно, якого слухалися всі візники цього краю, адже всі були йому чимось зобов’язані.