Свідок обвинувачення та інші історії - Агата Крісті

Адвокат уважно все оглянув, а тоді знову склав у сумку й, зітхнувши, віддав назад.

– Дякую, міс Магдален. Боюся, це мені не надто допомогло.

Він піднявся, помітивши, що з вікна було чудово видно східці до передніх дверей, а тоді взяв Магдален за руку.

– Уже йдете?

– Так.

– Але… усе буде добре, так?

– Люди, пов’язані із законом, не роблять таких необдуманих заяв, – урочисто заявив сер Едвард і поспішно вийшов.

Замислившись, він ішов вулицею. Усі частини головоломки були в нього під рукою, та Паллісер не міг скласти їх. Чогось бракувало – якогось маленького елемента. Просто, щоби вказати напрямок.

На його плече опустилася чиясь рука, і він здригнувся. То був Метью Вон, трохи задиханий.

– Я біг за вами, сер Едвард. Хочу перепросити. За свою огидну поведінку півгодини тому. Боюся, характер у мене – не подарунок. Надзвичайно люб’язно з вашого боку перейматися цією справою. Будь ласка, розпитуйте мене про все, що завгодно. Можливо, якщо я хоча б чимось можу допомогти…

Раптом сер Едвард закляк. Його погляд зосередився не на Метью – на іншому боці вулиці. Трохи ошелешений, Метью повторив:

– Якщо я хоча б чимось можу допомогти…

– Любий юначе, ви це вже зробили, – сказав адвокат. – Ви зупинили мене саме на цьому місці, і я помітив те, що в іншому разі пропустив би.

Він показав на невеличкий ресторанчик через дорогу.

– «Дві дюжини дроздів»? – перепитав здивовано Метью.

– Саме так.

– Дивна назва, та, здається, їжа там пристойна.

– Я б не ризикнув спробувати, – сказав сер Едвард. – Моє дитинство було набагато давніше, ніж ваше, мій друже, та дитячі віршики я, мабуть, краще пам’ятаю. Якщо мене не підводить пам’ять, є такий добре відомий віршик:

Ця пісня про монетку, зерно, що я стеріг,

й дві дюжини дроздів, запечені в пиріг.

І так далі. Решта нас не стосується.

Він різко розвернувся.

– Ви куди? – запитав Метью.

– Повертаюся до вашого будинку, мій друже.

Вони йшли мовчки, Метью здивовано поглядав на свого супутника. Сер Едвард увійшов, одразу ж попрямував до шухляди, витягнув оксамитову сумочку й відкрив її. Він поглянув на Метью, і юнак неохоче вийшов з кімнати.

Адвокат висипав монетки на стіл і кивнув. Його пам’ять не підвела його. Він підвівся і взявся за дзвіночок, сховавши щось у долоні.

Прийшла Марта.

– Марто, ви розповідали мені, що у вас із покійною господинею виникла невелика суперечка через нову шестипенсову монетку. Тут дві монетки, але обидві старого зразка.

Вона вражено витріщилася на нього.

– Ви розумієте, що це означає? Хтось приходив у будинок того вечора, хтось, кому ваша господиня дала шість пенсів. Гадаю, вона дала йому їх в обмін на це…

Швидким рухом він витягнув руку, тримаючи поганенький вірш про безробітних.

Одного погляду на її обличчя було достатньо.

– Гру закінчено, Марто, бачите, я знаю. Краще розкажіть мені все.

Вона впала на крісло, обличчям котилися сльози.

– Це правда, правда. Дзвінок ледь теленькнув. Я завагалася, але вирішила краще піти й глянути. Я підійшла до дверей саме тоді, як він ударив її. На столику перед міс Кребтрі лежала стопка п’ятифунтових банкнот – то через них він те вчинив, а ще подумав, що господиня сама в будинку, бо вона впустила його. Я не могла кричати. Мене мов паралізувало, а тоді він повернувся, і я побачила, що то мій хлопчик…

Він завжди був лихим. Я віддавала йому всі свої гроші. Він уже двічі відсидів. Мабуть, ішов до мене, а тоді міс Кребтрі, побачивши, що я не відчиняю, пішла до дверей сама. Його захопили зненацька, то він витягнув одну з тих листівок безробітних, а господиня, надто милосердна, впустила його й витягла шестипенсову монету. І весь той час на столі лежала стопка п’ятифунтових банкнот, я бачила їх, коли приносила міс Кребтрі решту. Нечистий оволодів моїм Беном, він підійшов ззаду й убив її.

– А тоді? – запитав сер Едвард.

– Сер, що я могла вдіяти. Моя кров і плоть. Його батько був негідником, і Бен пішов його слідами… Але він – мій син. Я випхала його, повернулася на кухню, накрила на вечерю у звичну годину. Гадаєте, то було надто підступно з мого боку, сер? Я намагалася не брехати вам, коли ви розпитували мене.

Сер Едвард підвівся.

– Моя бідолашко, – сказав він із почуттям у голосі. – Мені так шкода вас. Та все ж закон мусить зробити свою справу.

– Він утік з країни, сер. Я не знаю, де він.

– Тоді є шанс, що шибениці він уникне, та я б не надто на це сподівався. Покличте мені міс Магдален.

– О, сер Едвард. Як чудово… які ви чудові, – сказала Магдален, коли він закінчив свою коротку розповідь. – Ви нас усіх урятували. Як мені віддячити вам?

Паллісер усміхнувся їй і легко постукав по руці. Він таки був великим чоловіком. Юна Магдален мала дуже чарівний вигляд на «Сілурику». У розквіті своїх сімнадцяти – просто диво. Звісно, усе це вона вже втратила.

– Наступного разу, коли вам буде потрібен друг… – почав він.

– Я одразу ж прийду до вас.

– Ні, ні, – викрикнув стривожено сер Едвард. – Саме цього не потрібно робити. Зверніться до когось молодшого.

Уміло викрутившись від вдячних господарів, він зупинив таксі, сів у нього й полегшено видихнув.

Навіть чарівна свіжість сімнадцяти років здалася йому сумнівною.

Вона не могла дорівнятися до багатої бібліотеки з криміналістики.

Таксі повернуло на вулицю Королеви Анни.

Його тупик.

S.O.S.

– Ага! – вдячно сказав містер Дінсмід.

Він відступив назад і схвально оглянув круглий стіл. Відблиски вогню з каміна вигравали на простій білій скатертині, виделках, ножах й іншому столовому приладді.

– Усе… усе готово? – вагаючись, запитала місіс Дінсмід. То була трохи змарніла жінка з безбарвним обличчям, рідким волоссям, зализаним над чолом, яка немов постійно чогось боялася.

– Усе готово, – відповів її чоловік з якоюсь озлобленою веселістю.

Він був кремезним чолов’ягою із сутулими плечима й широким червоним обличчям, мав маленькі поросячі очі, що блискали з-під густих брів, і масивне виголене підборіддя.

– Лимонад? – майже пошепки запропонувала місіс Дінсмід.

Чоловік похитав головою.

– Чай. У будь-якому разі це набагато краще. Глянь на погоду: злива, вітер. Чашка гарячого чаю – ось що потрібно на вечерю в такий вечір.

Він жартівливо підморгнув дружині й знову почав уважно оглядати стіл.

– Велика