Свідок обвинувачення та інші історії - Агата Крісті

– Ніхто з них цього не робив, сер. Я знаю, що ви думаєте, та це не так. Таких добропорядних молодих людей ще треба пошукати.

– Не сумніваюся в цьому. Та, розумієте, їхня добропорядність – це ще не доказ.

– Можливо, ні, сер. Закони – кумедна штука. Але докази, як ви це назвали, існують. Ніхто з них не зміг би зробити це так, щоб я не дізналася.

– Але ж…

– Я знаю, про що говорю, сер. О, дослухайтеся…

Над їхніми головами заскрипіла підлога.

– Сходи, сер. Щоразу, коли хтось піднімається чи спускається сходами, вони жахливо скриплять. Немає значення, наскільки тихо ви скрадаєтеся. Місіс Кребтрі лежала в ліжку, а містер Кребтрі бавився з тими своїми нещасними марками. Міс Магдален працювала нагорі за швейною машинкою. І якби хтось із тих трьох спустився сходами, я б про це дізналася. Та вони не спускалися!

Вона настільки переконано говорила, що вразила адвоката. Він подумав: «Хороший свідок. До неї б дослухалися».

– Можливо, ви не помітили?

– Ні. Скажімо, я завжди помічаю, навіть не завважуючи. Це як помічати, що двері відчиняються і хтось виходить.

Сер Едвард змінив тему.

– Ви розповіли про трьох, але ж був і четвертий. Містер Метью Вон також був нагорі?

– Ні, він був знизу. У сусідній кімнаті. І друкував. Звідси це чітко чути. Машинка не зупинялася ні на мить. Ні на мить, сер, присягаюся. Те бридке дратівливе клацання.

Сер Едвард затих на якусь мить.

– Її знайшли ви, так?

– Так, сер. Я. Бідака лежала із залитим кров’ю волоссям. І ніхто не чув ні звуку через те клацання друкарської машинки містера Метью.

– Наскільки я зрозумів, ви цілком переконані, що ніхто чужий у будинок не входив.

– Як це можливо, щоб я не помітила? Дзвінок лунає тут. І двері лише одні.

Він подивився їй просто в очі.

– Ви були прив’язані до міс Кребтрі?

Її обличчя засвітилося теплотою: справжньою, беззаперечною.

– Так, справді, сер. Міс Кребтрі… я розповім, тепер я можу це розповісти. Дівчиною я втрапила в неприємну ситуацію, і міс Кребтрі підтримала мене, а коли все закінчилося, знову взяла до себе на службу. Я б заради неї померла, справді.

Сер Едвард відчував, чи люди з ним щирі. Марта говорила щиро.

– То як ви гадаєте, ніхто не підходив до дверей?

– Ніхто не міг.

– Я сказав, «як ви гадаєте». А якщо міс Кребтрі когось чекала, якщо вона сама відчинила двері?

– Е… – Марта, здавалося, оторопіла.

– Гадаю, це можливо? – наполягав сер Едвард.

– Можливо, так, та не надто ймовірно. Тобто…

Її справді приголомшило це. Вона не могла заперечити, хоча й хотіла. Чому? Бо вона знала, що правда лежить деінде. Що то було? Четверо людей у будинку, і один з них винний? Марта хотіла приховати злочинця? Сходи скрипіли? Хтось скрадався, і Марта знала, хто саме?

Сама вона була чесною жінкою – у цьому сер Едвард твердо переконався.

Він продовжував тиснути, спостерігаючи за нею.

– Гадаю, міс Кребтрі могла зробити це. Вікна тієї кімнати виходять на вулицю. Вона могла побачити того, на кого чекала, через вікно й вийти, щоб відчинити йому. Можливо, вона навіть хотіла, щоб ніхто не бачив ту особу.

Марта здавалася стурбованою. Нарешті вона неохоче сказала:

– Так, сер, можливо, ви кажете правду. Я про таке й не думала. Вона могла очікувати джентльмена. Так, це можливо.

Схоже, жінка почала розуміти переваги цієї теорії.

– Ви остання бачили її живою, правда ж?

– Так, сер. Прибравшись після чаю, я принесла їй книжки з квитанціями та решту грошей.

– Вона видавала вам гроші п’ятифунтовими банкнотами?

– П’ятифунтові банкноти? – шоковано запитала Марта. – Таких великих рахунків ніколи не було. Я дуже ощадлива.

– Де вона зберігала гроші?

– Точно не знаю, сер. Можу сказати, що вона носила їх із собою, у чорній оксамитовій сумочці. Але, звісно, могла зберігати їх в одній із шухляд своєї спальні, які замикала на ключ. Вона дуже любила все замикати, але часто губила ключі.

Сер Едвард кивнув.

– Отже, ви не знаєте, скільки грошей вона мала… у п’ятифунтових банкнотах?

– Ні, сер, точну суму я вам не назву.

– А вона не казала нічого такого, що змусило б вас гадати, що міс чекає когось?

– Ні, сер.

– Ви впевнені? Що саме вона говорила?

– Ну, – задумалася Марта. – Вона казала, що м’ясник – шахрай і аферист, що запас чаю в нас на чверть фунта більший, ніж необхідно, сказала, що місіс Кребтрі не вистачає клепки, бо та не любить маргарин, і їй не сподобалася одна з шестипенсових монеток, які я принесла, – та новенька, з дубовими листками. Вирішила, що то фальшивка, і мені було важко переконати її. Ще казала, що продавець риби прислав пікшу замість мерланів, і спитала, чи я йому нагадала про це, а я відповіла, що «так». Гадаю, це все, сер.

Промова Марти допомогла адвокатові так чітко уявити померлу, як не зміг би зробити найдетальніший опис. Він буденно сказав:

– Вашій господині було непросто догодити.

– Трохи вибаглива, та вона, бідачина, нечасто виходила, а, сидячи в чотирьох стінах, мусила чимось розважити себе. Вона була в’їдлива, але добродушна: ніколи жебраки не відходили від дверей з пустими руками. Може, і була вона вибаглива, та справді милосердна леді.

– Я радий, Марто, що хоча б одна людина шкодує за нею.

Стара служниця затамувала подих.

– Ви натякаєте… Але ж вони всі любили її, справді, у глибині душі. Усі вони час від часу з нею сварилися, але то нічого не означало.

Сер Едвард підняв голову. Над ними заскрипіло.

– То спускається міс Магдален.

– Як ви знаєте? – їдко запитав він.

Стара зашарілася.

– Я знаю її кроки, – пробурмотіла вона.

Сер Едвард швидко вилетів з кухні. Марта казала правду. Магдален саме зійшла на нижню сходинку. Вона з надією глянула на нього.

– Поки що далеко не просунувся, – сказав чоловік, відповідаючи на її погляд, і додав: – Ви, часом, не знаєте, які листи отримала ваша тітонька в день смерті?

– Вони всі зібрані разом. Звісно, їх проглядала поліція.

Магдален провела його у велику вітальню і, відімкнувши шухляду, витягла велику чорну оксамитову сумку зі старомодною срібною застібкою.

– Це тітчина сумка. У ній усе так, як у день смерті. Я зберегла все саме так.

Сер Едвард подякував їй і почав витягати вміст сумки на стіл. Як він і уявляв, то був типовий зразок сумочки ексцентричної старшої жіночки.

Там було кілька срібних монеток, два імбирних горішки, три газетні вирізки про скриньку Іоанни Сауткотт[25], вірш про безробітних, надрукований на дешевому папері, випуск «Альманаху