Свідок обвинувачення та інші історії - Агата Крісті

Містер Дінсмід говорив не затихаючи. Відвертий, приязний і балакливий, він розповів гостю геть усе про себе. Нещодавно покинув роботу в будівельній галузі – так, заробив трохи грошенят. Вони з «мамкою» подумали, що трохи свіжого повітря їм не завадить (ніколи раніше не жили в селі). Звісно, пору року вибрали трохи не ту – жовтень і листопад, – але вони не хотіли чекати. «Життя – непевна штука, сер». Тому вони придбали цей будиночок. Вісім миль до найближчих сусідів і дев’ятнадцять до хоча б якогось містечка. Ні, вони зовсім не скаржаться. Дівчаткам трохи нудно, та він із дружиною насолоджується тишею.

Господар усе говорив і говорив, і Мортімера майже загіпнотизував той плавний потік слів. Без сумніву, тут нічого такого: досить типова, нічим не примітна сім’я. Та все ж, щойно зазирнувши в кімнату, він відчув щось лихе – якесь напруження, важкість, що її випромінював хтось (він не знав, хто саме) із цих п’ятьох людей. Дурниці якісь! То все нерви розігралися. Усіх просто ошелешив його несподіваний прихід – ось і все.

Він порушив питання про нічліг, і господар наче чекав на це.

– Залишайтеся з нами, містере Клівленд. Поблизу немає іншого житла. У вас буде окрема спальня, і хоча моя піжама трохи для вас завелика, але це краще, ніж нічого. А ваш одяг до ранку висохне.

– Дуже мило з вашого боку.

– Пусте, – привітно сказав містер Дінсмід. – Як я щойно говорив, у таку ніч і собаку з дому не виженеш. Магдалено, Шарлотто! Підніміться й підготуйте кімнату.

Дівчата миттю покинули вітальню. Незабаром Мортімер почув нагорі їхні кроки.

– Гадаю, можу зрозуміти, чому двом таким привабливим молодим леді, як ваші дочки, тут може бути нудно.

– Красуні, правда? – сказав містер Дінсмід з батьківською гордістю. – Не надто схожі на матір чи на мене. Ми непоказна пара, та дуже прив’язані одне до одного. Точно вам кажу, містере Клівленд. Хіба не так, Меґґі?

Місіс Дінсмід вимушено посміхнулася й продовжила в’язати. Спиці енергійно постукували. Вона вправно в’язала.

Нарешті підготували кімнату, і Мортімер, укотре подякувавши, оголосив про свій намір піти в спальню.

– Грілку в ліжко поклали? – запитала місіс Дінсмід, раптово згадавши про свої обов’язки.

– Так, мамо, аж дві.

– Добре, – сказав Дінсмід. – Дівчата, підніміться з гостем і гляньте, чи йому ще чогось не потрібно.

Першою піднімалася сходами Магдалена, тримаючи перед собою свічку. Шарлотта йшла останньою.

Кімната виявилася досить приємною: невеличка, з похилою стелею, але ліжко здавалося зручним, як і решта старих, укритих пилом меблів з червоного дерева, яких було негусто. У тазу стояв великий дзбанок з гарячою водою, на стільці лежала широка рожева піжама, постіль була вже розстелена.

Магдалена підійшла до вікна, щоб перевірити, чи закриті засуви. Шарлотта ще раз оглянула вмивальне приладдя. Потім обидві затрималися біля дверей.

– На добраніч, містере Клівленд. Ви впевнені, що маєте все необхідне?

– Так, дякую вам, міс Магдалено. Прикро, що завдав вам обом стільки клопоту. На добраніч.

– На добраніч.

Вони вийшли, зачинивши за собою двері. Мортімер Клівленд залишився сам. Роздягався він неквапливо й задумливо. Одягнувши рожеву піжаму містера Дінсміда, він зібрав свій промоклий одяг і поклав за дверима, як велів господар. Знизу долинав гучний голос Дінсміда.

Ну він і базіка! Загалом, дивна особистість, та насправді в усій сім’ї було щось дивне. Чи то просто йому здається?

Він повільно повернувся в кімнату й зачинив двері. Чоловік стояв біля ліжка, замислившись, і враз здригнувся.

Туалетний столик біля ліжка густо вкривала пилюка. На ній чітко виднілися літери «S.O.S.».

Мортімер витріщився на літери, немов не вірив своїм очам. Це підтверджувало всі його невиразні підозри й передчуття. Отже, він не помилявся. Щось недобре було в цьому будинку.

«S.O.S.». Клич про допомогу. Але чий палець вивів це в пилюці? Магдаленин чи Шарлоттин? Він пригадав, що обидві дівчини стояли тут якусь мить, перш ніж вийти з кімнати. Чия рука непомітно торкнулася столика й вивела ті три літери? Обличчя обох дівчат виникли перед ним: Магдаленине – смагляве й байдуже, а Шарлоттине – таке, яким він побачив його вперше, – з широко розплющеними очима, стривожене, із чимось незбагненним у погляді.

Він знову підійшов до дверей і відчинив їх. Уже не було чутно голосу містера Дінсміда. У будинку панувала тиша.

«Сьогодні я вже нічого не вдію. Завтра… Поглянемо», – подумав Клівленд.

Гість прокинувся рано. Він спустився у вітальню й вийшов у сад. Зранку після дощу було свіжо й гарно. Хтось іще піднявся раненько. У дальній частині садка, зіпершись на огорожу, стояла Шарлотта й удивлялася за обрій. Коли Клівленд рушив до неї, його пульс пришвидшився. Увесь цей час він був таємно переконаний, що саме Шарлотта написала послання. Чоловік наблизився до дівчини, та обернулася й побажала йому доброго ранку. Її прямий погляд був по-дитячому безпосередній, без краплі натяку на таємну змову.

– Чудовий ранок, – усміхаючись, сказав Мортімер. – Погода сьогодні – повністю протилежна вчорашній.

– Справді.

Мортімер відламав гілочку з найближчого дерева. Він почав ліниво виводити нею літери на гладкій піщаній доріжці. Він написав «S», потім «O», потім знову «S», уважно спостерігаючи за дівчиною. Утім, він знову не вловив ані проблиску розуміння.

– Ви знаєте, що ці літери означають? – ураз запитав він.

Шарлотта злегка насупилася.

– Хіба не цей сигнал посилають човни… пароплави, коли вони в біді? – перепитала вона.

Мортімер кивнув.

– Хтось написав це на столику біля мого ліжка минулого вечора, – тихо сказав він. – Я подумав, можливо, то були ви.

Вона спантеличено дивилася на нього широко розплющеними очима.

– Я? О ні.

Отже, він помилився? Гострий біль розчарування пронизав його. Клівленд був такий переконаний… такий певний. Нечасто його підводила інтуїція.

– Ви впевнені? – наполягав він.

– Так.

Вони розвернулися й поволі попрямували до будинку. Шарлотта здавалася стурбованою чимось. Вона навмання відповіла на кілька Клівлендових зауваг. Раптом дівчина поспіхом притишено заговорила:

– Дивно, що ви запитали про ті літери, «S.O.S.». Звісно, я їх не писала, але цілком могла б.

Гість зупинився й поглянув на неї, і вона квапно продовжувала:

– Знаю, це звучить безглуздо, але я така налякана, жахливо налякана, і, коли ви прийшли вчора ввечері, це було схоже на… на якесь вирішення.

– Що саме вас лякає? – різко запитав він.

– Не знаю.

– Не знаєте?

– Гадаю, це будинок. Відтоді, як ми переїхали сюди, мій страх тільки збільшується. Усі якось змінилися. Батько, мати й Магдалена – вони всі стали іншими.

Мортімер відповів не одразу, та перш ніж він почав говорити, Шарлотта продовжила:

– Ви знаєте, що в будинку є привид?

– Що?

Його зацікавленість пожвавилася.