Свідок обвинувачення та інші історії - Агата Крісті

У його словах відчувалося справжнє тепло.

– Що ж, – сказав Мортімер, – гадаю, мені час рушати. Ще раз дякую вам, містере Дінсмід, за таку своєчасну гостинність.

У компанії господаря він увійшов до будинку, щоб попрощатися з місіс Дінсмід. Вона стояла біля вікна, спиною до них, і не чула їхніх кроків. Коли чоловік весело гукнув: «Містер Клівленд прийшов попрощатися!», вона здригнулася і, обертаючись, упустила щось із рук. Мортімер підняв і подав їй це. То був мініатюрний портрет Шарлотти, написаний у стилі, популярному років зо двадцять п’ять тому. Мортімер повторив місіс Дінсмід ті ж слова вдячності, які раніше сказав її чоловіку. Він знову відмітив перелякане обличчя жінки й те, як вона крадькома поглядала на нього.

Дівчат ніде не було видно, але Мортімер не збирався виявляти бажання побачити їх. Був у нього один здогад, який невдовзі підтвердився.

Він десь на півмилі відійшов від будинку, прямуючи до місця, де залишив машину напередодні, коли кущі на узбіччі розсунулися, і перед ним на дорозі з’явилася Магдалена.

– Я мусила побачитися з вами, – сказала вона.

– Я чекав на вас, – відповів Мортімер. – То ви вчора написали на столику в моїй кімнаті «S.O.S.», еге ж?

Магдалена кивнула.

– Навіщо? – м’яко запитав Мортімер.

Дівчина відвернулась і почала обривати з куща листочки.

– Не знаю, – сказала вона. – Чесно, не знаю.

– Розкажіть мені, – попросив Мортімер.

Магдалена глибоко вдихнула.

– Я практична людина. Не з тих, хто фантазує чи вигадує всілякі речі. Я знаю, що ви вірите в привидів і духів. Я не вірю, але якщо кажу, що в цьому будинку щось дуже погане, – вона вказала в бік пагорба, – то маю на увазі відчутне зло, а не просто відголосок минулого. Це почалося після нашого приїзду. І щодня все тільки гіршає. Тато змінився, і мама, і Шарлотта.

Мортімер перебив її.

– А Джонні змінився? – запитав він.

Магдалена подивилася на нього, у її очах блиснуло розуміння.

– Ні, – сказала вона, – тепер, коли я думаю про це, то бачу, що Джонні не змінився. Він єдиний, кого… кого це не торкнулося. І вчора за чаєм він поводився звично.

– А ви? – запитав Мортімер.

– Я боялася, жахливо боялася, немов дитина. Батько поводився… дивно, інакше не скажеш, таки дивно. Він говорив про чудеса, і тоді я молилася, справді молилася про диво… і ви постукали у двері.

Дівчина раптово замовкла, пильно дивлячись на нього.

– Напевно, я здаюся вам божевільною, – сказала вона з викликом.

– Ні, – сказав Мортімер, – навпаки, ви здаєтеся мені цілком нормальною. Усі нормальні люди передчувають небезпеку, якщо вона поруч.

– Ви не розумієте, – сказала Магдалена. – Я боюся не за себе.

– За кого ж тоді?

Але Магдалена знову безпорадно похитала головою:

– Я не знаю.

Вона продовжила:

– Я написала «S.O.S.» імпульсивно. У мене виникла думка, – безсумнівно, безглуздя, – що мені не дозволять поговорити з вами (я про інших членів сім’ї). І сама не знаю, про що я хотіла вас попросити.

– Не турбуйтеся, – сказав Мортімер, – я це зроблю.

– Що ви можете зробити?

Мортімер злегка усміхнувся.

– Я можу думати.

Вона недовірливо глянула на нього.

– Так, – продовжив Мортімер, – так можна досягти набагато більшого, ніж ви вважаєте. Скажіть, можливо, якесь випадкове слово чи фраза привернули вашу увагу перед чаюванням?

Магдалена насупилася.

– Не думаю, – сказала вона. – Хоча, я чула, як батько сказав мамі, що Шарлотта – її жива копія, і якось дивно засміявся. Але, зрештою, тут нічого особливого.

– Нічого, – повільно вимовив Мортімер. – Хіба що Шарлотта не схожа на вашу маму.

На мить він занурився у свої думки, а потім підняв голову і побачив, що Магдалена розгублено дивиться на нього.

– Ідіть додому, моя дитино, – сказав він, – і не турбуйтеся. Залиште все на мене.

Вона слухняно попрямувала стежкою до будинку. Мортімер відійшов трохи далі, а тоді розлігся на зеленій траві. Він заплющив очі, абстрагувався від свідомих думок і зусиль і дозволив потоку образів безладно спливати в пам’яті.

Джонні! Він постійно повертався до Джонні. Джонні, абсолютно невинний, повністю вільний від усієї цієї мережі підозр та інтриг, усе-таки був віссю, навколо якої все оберталося. Клівленд згадав, як дзеленькнула по блюдцю чашка місіс Дінсмід сьогодні зранку. Що спричинило її занепокоєння? Його випадкова згадка про захоплення хлопця хімічними речовинами? Тоді він не звернув уваги на містера Дінсміда, але тепер чітко його пригадав, як той сидів із чашкою чаю, що застигла в руці на півдорозі до рота.

Це повернуло його думки до Шарлотти, яку він побачив у той момент, коли відчинилися двері минулого вечора. Сидячи за столом, вона пильно дивилася на нього поверх своєї чашки. І одразу ж згадалася ще одна картинка. Містер Дінсмід одну за одною бере чашки й виливає їхній вміст зі словами: «Цей чай уже холодний».

Він згадав, що над чашками здіймалася пара. Безсумнівно, чай узагалі не був холодним.

Щось стрепенулося в мозку Мортімера. Не так давно, може, місяць тому, він прочитав одну історію. Щось про сім’ю, отруєну через недбалість хлопчика. Пакетик миш’яку просипався в коморі на хліб, що лежав на нижній полиці. Можливо, містер Дінсмід також це читав.

Усе стало прояснюватися…

Через півгодини Мортімер Клівленд зірвався на ноги.

І знову настав вечір. Сьогодні на вечерю були яйця-пашот і консервована свинина. Незабаром із кухні вийшла місіс Дінсмід, несучи великий чайник. Сім’я зайняла свої місця за столом.

– Погода сьогодні зовсім не така, як вчора, – сказала місіс Дінсмід, позираючи в бік вікна.

– Так, – сказав містер Дінсмід, – сьогодні так тихо, що чутно, як муха летить. Що ж, мамо, розливай чай.

Місіс Дінсмід наповнила чашки й роздала по колу. Поставивши чайник на стіл, вона несподівано скрикнула та схопилася рукою за серце. Розвернувшись у кріслі, містер Дінсмід простежив її наляканий погляд. На порозі стояв Мортімер Клівленд.

Він увійшов і люб’язно, немов вибачаючись, заговорив.

– Боюся, я вас налякав, – сказав він. – Але мусив вернутися, щоб дещо взяти.

– Повернулися, щоб дещо взяти? – перепитав містер Дінсмід. Його обличчя почервоніло, вени напружилися. – Цікаво знати, що саме?

– Трішки чаю, – відповів Мортімер.

Швидким рухом він витягнув щось із кишені й, узявши зі столу одну з чашок, відлив трішки в маленьку пробірку, яку тримав у лівій руці.

– Що… що ви робите? – задихався містер Дінсмід. Він смертельно зблід, багрянець зник, як за помахом чарівної палички.

Перелякана місіс Дінсмід пронизливо скрикнула.

– Гадаю, ви читаєте газети, містере Дінсмід? Упевнений, що так. Іноді можна прочитати про випадки отруєння всієї сім’ї: дехто виживає, дехто – ні. У цьому випадку один із вас би не