Свідок обвинувачення та інші історії - Агата Крісті

– Тобто?

– Тобто це хтось із нас чотирьох. Це точно. Та поліція не знає, хто саме, і ми не знаємо. Ми не знаємо. І щоденно сидимо там, крадькома поглядаємо одне на одного й гадаємо. Ох, якби то був хтось сторонній, та я не розумію, як можна…

Сер Едвард дивився на дівчину з дедалі більшим інтересом.

– Ви маєте на увазі, що під підозрою всі члени сім’ї?

– Так. Поліція, звісно, цього не казала. Вони досить люб’язні та ввічливі. Але обнишпорили весь дім, допитали всіх, а Марту вже вкотре… І оскільки вони не знають, хто з нас, то вичікують. Мені так страшно, дуже страшно…

– Досить, моя люба дитино. Безумовно, ви перебільшуєте.

– Ні. Це хтось із нас чотирьох. Точно.

– Про яку четвірку ви говорите?

Магдален випрямилася й заговорила стриманіше:

– Метью і я. Тітка Лілі – наша двоюрідна бабуся. Вона була сестрою моєї бабці. Ми живемо в неї з чотирнадцяти років (знаєте, ми близнята). І ще Вільям Кребтрі, її небіж, син брата. Він теж там живе, з дружиною Емілі.

– Тітка підтримувала їх?

– Певною мірою. У нього є трохи грошенят, та він не надто здоровий і мусить жити вдома. Тихий, замріяний. Упевнена, що він не міг цього… Ой, мені навіть страшно про це думати.

– І досі не можу зрозуміти ситуацію. Можливо, ви погодитеся пригадати факти, якщо це вас не надто розтривожить.

– О, зовсім ні. Я розповім вам. Усе це досить чітко стоїть перед моїми очима, просто жах. Розумієте, ми пили чай, а потім розійшлись у своїх справах. Я – шити, Метью – друкувати статтю (він трохи цікавиться журналістикою), Вільям упорядковував свої марки. А Емілі навіть не спускалася до чаю. Вона випила ліки від головного болю й лягла. Тобто ми всі були зайняті. А коли о пів на восьму Марта ввійшла, щоб накривати на вечерю, тітка Лілі була… мертва. Її голова – жах такий – була розчавлена.

– Гадаю, знаряддя вбивства знайшли?

– Так. То було важке прес-пап’є, що завжди лежало на столику біля дверей. Поліція перевірила його на відбитки, але їх не було. Усе старанно витерто.

– А ваше перше припущення?

– Певно, що ми подумали на грабіжника. Дві чи три шухляди бюро було висунуто, начебто злодій щось шукав. Звісно, ми гадали, то був грабіжник. А тоді прибула поліція. Вони сказали, що тітка мертва принаймні годину, і запитали Марту, хто заходив до будинку, а та сказала, що ніхто. Усі вікна були замкнені зсередини, слідів злому не було, і тоді вони почали нас розпитувати…

Вона замовкла. Її груди здіймалися. А очі, налякані та благальні, шукали заспокоєння в погляді сера Едварда.

– А хто виграв від смерті вашої тітки?

– Усе дуже просто. Усі ми виграємо однаково. Вона заповіла, щоб її гроші розділили порівну між нами чотирма.

– А яка вартість її майна?

– Адвокат казав, що після сплати податку на спадщину залишиться близько вісімдесяти тисяч фунтів.

Від здивування сер Едвард широко розплющив очі.

– Сума досить солідна. Гадаю, ви знали про спадок тітки?

– Ні, для нас це виявилося несподіванкою. Тітка Лілі була надзвичайно ощадлива щодо грошей. Вона тримала лише одну покоївку й багато говорила про економію.

Сер Едвард замислено кивнув, а Магдален трохи потяглася вперед у кріслі.

– Ви мені допоможете, правда?

Її слова стали для сера Едварда неприємною несподіванкою саме в той момент, коли він зацікавився власне історією.

– Люба моя дівчинко, що я можу зробити? Якщо потрібна порада хорошого адвоката, я пораджу вам…

Вона перебила його.

– Ні. Мені це не потрібно. Я хочу, щоб ви допомогли мені особисто, як друг.

– Дуже мило з вашого боку, але…

– Я хочу, щоб ви приїхали в наш будинок. Хочу, щоб розпитали нас, побачили й розсудили все самі.

– Але, люба моя…

– Пам’ятаєте, ви обіцяли. Будь-де, будь-коли, сказали ви, якщо я потребуватиму допомоги.

Її очі з благанням і впевненістю дивилися на нього. Він відчув сором і дивну зворушеність. Та разюча щирість, абсолютна віра в дурнувату обіцянку десятирічної давнини, як у непорушне зобов’язання. Скільки чоловіків проказували ті самі слова – майже кліше, – і лише до одиниць потім зверталися виконати обіцянку.

Він досить непереконливо промовив:

– Упевнений, що існує багато людей, які порадять вам щось краще, ніж я.

– Природно, у мене багато друзів. – (Його потішила її наївна самовпевненість.) – Але, бачите, ніхто з них не настільки розумний. Не такі, як ви. Ви звикли розпитувати людей. З таким досвідом ви мусите знати.

– Знати що?

– Винна чи невинна людина.

Він хмуро посміхнувся. Адвокат лестив собі, що зазвичай і справді знав. Проте в багатьох випадках його особиста думка відрізнялася від думки присяжних.

Знервована Магдален відсунула капелюшок з чола, оглянула кімнату та сказала:

– Тут так тихо. Хіба вам іноді не хочеться трохи галасу?

Глухий кут! Мимоволі її слова, сказані випадково, зачепили його за живе. Глухий кут. Так, завжди є вихід, шлях, яким ти прийшов, шлях назад, до світу. Щось нестримне, юне стрепенулося в ньому. Її щира віра зачепила найкраще в його душі, а стан проблеми розбудив у ньому криміналіста. Він захотів побачити тих людей, про яких вона розповідала. Прагнув скласти про них своє враження.

Паллісер сказав:

– Якщо ви справді переконані, що я можу бути корисний… Та пам’ятайте, я нічого не обіцяю.

Він очікував, що її переповнить радість, та вона сказала дуже спокійно.

– Я знала, що ви відгукнетеся. Завжди вважала вас справжнім другом. Підете зі мною просто зараз?

– Ні. Гадаю, буде краще, якщо я відвідаю вас завтра. Можна дізнатися ім’я й адресу юриста міс Кребтрі? Можливо, у мене виникне до нього кілька запитань.

Вона записала їх і дала адвокату. Потім підвелася й досить соромливо промовила:

– Я… я справді страшенно вдячна вам. До побачення.

– А ваша адреса?

– Про що я тільки думаю! Челсі, Палатайн-Вок, вісімнадцять.

* * *

Наступного дня о третій годині сер Едвард Паллісер стриманим розміреним кроком підійшов до будинку вісімнадцять на Палатайн-Вок. Перед тим він уже дещо дізнався. Зранку адвокат заїхав до Скотленд-Ярду, де помічником комісара був його давній друг, а також поговорив з юристом покійної міс Кребтрі. У результаті картина трохи прояснилася. Розпорядження міс Кребтрі були дещо дивні. Вона ніколи не користувалася чековою книжкою. Натомість мала звичку писати своєму юристові й просити, щоб він готував для неї певні суми грошей у п’ятифунтових купюрах. Майже завжди однакова сума. Три сотні фунтів чотири рази на рік. Вона сама приїжджала за ними у фіакрі, вважаючи його єдиним безпечним засобом для пересування. З інших причин жінка ніколи