Гіркий сміх - Пер Валє

— А що б ти хотіла мати?

— Коня.

— Де ж ти його поставиш?

— Не знаю. Та однаково хотіла б коня.

— Ти знаєш, скільки він коштує?

— На жаль, знаю.

Вони попрощалися.

На Куигсгольмсгатан його чекав Гунвальд Ларсон і висновок, який навіть не заслуговував, щоб його назвати висновком з припущень. Гаммар був такий люб'язний, що відзначив це напередодні.

— Як там з алібі Туре. Ассарсона? — запитав Гунвальд Ларсон.

— Його алібі належить до найпевніших в історії криміналістики, — відповів Мартін Бек. — Бо він саме тоді виголошував промову перед двадцятьма п'ятьма особами. Він був у міському готелі в Седертельє.

— Ага, — похмуро мовив Гунвальд Ларсон.

— А крім того, даруй мені, припущення, що Єста Ассарсон не помітив би власного брата, який сідав в автобус із автоматом під плащем, здається не зовсім логічним.

Щодо плаща, — мовив Гунвальд Ларсон, — то він мав бути досить широкий, коли вбивця міг сховати під ним автомат. Якщо тільки він не тримав його у валізці.

— Тут ти маєш слушність, — погодився Мартін Бек.

— Часом справді буває, що я маю слушність.

— І в цьому твоє щастя, — мовив Мартін Бек. — Якби позавчора ввечері ти помилився, нам би тепер було непереливки. Але ти колись таки вскочиш у халепу, Гунвальде, — додав він.

— Не думаю, — мовив Гунвальд Ларсон і вийшов з кімнати..

У дверях він зіткнувся з Кольбергом, який швидко відступив убік і, змірявши поглядом його широку спину, запитав:

— Як там живий тиран? Невдоволений?

Мартін Бек кивнув головою. Кольберг підійшов до вікна й виглянув надвір.

— Хай йому чорт, — мовив він.

— Оса й далі живе у вас?

— Так, — відповів Кольберг. — Але не кажи, що я завів у себе гарем, бо це вже сказав Ларсон.

Мартін Бек чхнув.

— На здоров'я, — мовив Кольберг. — Ще трохи, і я викинув би його у вікно.

Мартін Бек подумав, що Кольберг один із небагатьох, хто справді зробив би це.

— Дякую, — сказав він.

— За що?

— За те, що ти сказав: «На здоров'я».

— Ага. Мало хто знає, що за це треба дякувати. Я колись мав такий випадок. Один фоторепортер налупцював до синців свою дружину і викинув її голу на сніг тому, що вона не подякувала, як він сказав: «На здоров'я». В новорічну ніч. Він, звичайно, був п'яний. — Кольберг трохи помовчав, потім сказав: — З неї більше нічого не можна витягти. Тобто з Оси.

— Ну, ми ж знаємо, якою справою займався Стенстрем, — сказав Мартін Бек.

Кольберг вражено глянув на нього:

— Як це знаємо?

— Авжеж. Убивством Тереси. Ясно, як божий день.

— Убивством Тереси?

— Так. Тобі таке не спадало на думку?

— Ні, — відповів Кольберг. — Не спадало, хоч я переглянув усі випадки за останні роки. Чому ж ти нічого не казав?

Мартін Бек дивився на нього, задумливо кусаючи кінець ручки. Їхні думки бігли одним руслом, і Кольберг одяг їх у слова:

— Видно, не все можна передати за допомогою телепатії.

— Не все, — мовив Мартін Бек. — А крім того, вбивство Тереси сталося шістнадцять років тому. І ти до того слідства не мав ніякого стосунку. Його від початку до кінця проводила міська поліція. Мені навіть здається, що з тих часів у нас лишився тільки Ек.

— То ти вже переглянув протоколи?

— Тільки побіжно. Їх понад тисячу сторінок. Усі документи лежать у Вестберзі, Може, поїдемо туди?

— Так. Треба їх відсвіжити в пам'яті. У машині Мартін Бек сказав:

— Ти, певне, пам'ятаєш цю справу настільки, щоб зрозуміти, чому Стенстрем узявся за неї?

Кольберг кивнув головою.

— Так. Тому, що вона була найважча з усіх, які він міг узяти.

— Отож-бо. Найбезнадійніша з усіх безнадійних. Він хотів показати, на що здатний.

— І дав себе застрілити, — мовив Кольберг. — Так по-дурному, хай йому чорт. І який зв'язок може бути між цією справою та вбивством в автобусі?

Мартін Бек нічого не відповів. Вони мовчали, аж поки доїхали до Вестберга, поставили машину перед поліційною дільницею і вийшли на мокрий сніг. Тоді Кольберг сказав:

— Чи справу Тереси можна розплутати? Тепер, через стільки років?

— Мені важко таке уявити, — відповів Мартін Бек.

Кольберг тяжко зітхав і отупіло, машинально перегортав паки позшиваних докупи рапортів.

— Треба тиждень часу, щоб усе це переглянути, — сказав він.

— Щонайменше. А фактичні дані ти знаєш?

— Ні. Навіть у найзагальніших рисах.

— Тут є десь короткий зміст. Або я можу переказати його тобі.

Кольберг кивнув головою. Мартін Бек, гортаючи папери, почав розповідати:

— Самі факти ясні й однозначні. Дуже все просто. І в цьому полягають труднощі.

— Починай, — попросив Кольберг.

— Уранці десятого липня тисяча дев'ятсот п'ятдесят першого року, отже, більше як шістнадцять років тому, один чоловік, шукаючи свого кота в кущах поблизу стадіону Стадсгаген на Кунгсгольмені, натрапив на вбиту жінку. Вона була роздягнена й лежала долілиць, з випростаними вздовж тіла руками. Судова експертиза встановила, що її задушено й що вона була мертва вже близько п'яти діб. Тіло добре збереглося, мабуть лежало в морозильнику або в чомусь схожому. Загалом усе свідчило про те, що це був злочин на еротичному грунті, але минуло вже надто багато часу, і розтин трупа не міг дати повних доказів, що жінку зґвалтовано.

— Як