Гіркий сміх - Пер Валє
— Так.
— І, мабуть, відчував страшний біль?
— Можливо, — відповів Ренн.
— Ну, то можна пояснити, чому він сказав «ай», — з полегкістю мовив експерт.
Ренн кивнув головою. Він то записував, то чухав ручкою кінчик носа і слухав.
— Тепер я майже певний, що ці звуки утворюють ціле речення, а не одне слово.
— І як звучить те речення? — запитав Ренн націлившись ручкою, щоб писати далі.
— Важко сказати. Справді, важко. Наприклад: «Дегенерат, ай, якийсь» абощо.
— «Дегенерат, ай, якийсь»? — здивувався Ренн.
— Це, звичайно, тільки припущення. Ну, а щодо другої відповіді…
— «Якалсон»?
— Вам здається, що воно звучить так? Цікаво? А в мене склалося інше враження. Я вчув двоє слів, перше — «Як», а друге — «Альсон».
— І що це означає?
— Ну, можна припустити, що друге слово означає якесь прізвище, Альсон або, ще ймовірніше, Ольсон.
— «Як Альсон» чи «Як Ольсон»?
— Саме так. Ви теж вимовляєте «л» твердо. Може, він розмовляв тією самою говіркою. — Експерт знов трохи помовчав, а тоді додав: — Навряд, щоб хтось звався «Як Альсон» чи «Як Ольсон», правда ж?
— Так, — відповів Ренн.
— У мене все. Я, звичайно, пошлю вам письмовий висновок разом з текстом. Але я подумав собі, що краще подзвонити, може, вам треба знати його швидше.
— Дякую, — сказав Ренн.
Він поклав трубку й задумався над своїми нотатками. Зваживши все, він вирішив не доповідати начальству про. ці наслідки, принаймні поки вони були в такій стадії.
Хоч годинник показував тільки третю, було вже зовсім темно, коли Кольберг добрався до Лонггольмен. Він змерз, втомився, а атмосфера в'язниці також не додавала йому радості. Кімната побачень була гола, вбога, негостинна, і Кольберг понуро ходив від стіни до стіни, чекаючи на того, з ким мав зустрітися. В'язня на прізвище Біргерсон, який убив свою дружину, обстежували в клініці судової медицини. Свого часу його, мабуть, звільнять і передадуть» до якогось закладу для психічнохворих.
Десь за чверть години двері відчинилися, і вартовий у темно-синій уніформі впустив лисуватого, худого, невисокого чоловіка років шістдесяти. Чоловік став, біля самого порога, всміхнувся і чемно вклонився. Кольберг підійшов до нього й потиснув йому руку.
— Кольберг.
— Біргерсон.
Він був приємний і балакучий.
— Молодший слідчий Стенстрем? Так, я його пам'ятаю. Дуже симпатичний. Передайте, будь ласка, йому вітання.
— Він помер.
— Помер? Важко повірити. Такий молодий… Як це сталося?
— Саме про це я й хочу з вами поговорити. Кольберг пояснив, що йому потрібно.
— Я цілу ніч прослухував записи на стрічці, — на закінчення сказав він. — Але я думаю, що ви не вмикали магнітофона, коли, наприклад, пили каву абощо.
— Не вмикали.
— Але й тоді розмовляли?
— Так. Принаймні часто.
— Про що?
— Про все на світі.
— Ви не могли б згадати, що найдужче зацікавило Стенстрема?
Біргерсон подумав і похитав головою.
— То були просто балачки. Про се, про те. Не про щось особливе. Що б його могло зацікавити?
— Саме це я й хотів би знати.
Кольберг витяг записника, якого дала йому Оса, й показав його Біргерсонові.
— Це вам ні про що не каже? Чого він написав слово «Морріс»?
Обличчя в Біргерсона проясніло.
— Ми, мабуть, розмовляли про машини. Я мав «Морріс-8», знаєте, таку велику. І мабуть, у зв'язку з чимось згадав про неї.
— Ага. Коли ви щось згадаєте, подзвоніть мені. Будь-коли.
— Машина в мене була стара й непоказна. Зате як їздила! Моя… дружина соромилася її. Казала, що всі мають нові, а ми такий старий шарабан…
Він закліпав очима й замовк.
Кольберг швидко скінчив розмову. Коли вартовий вивів убивцю, до кімнати зайшов молодий лікар у білому халаті.
— Ну, як вам сподобався Біргерсон?
— Він справляє приємне враження.
— Так, — сказав лікар. — Він молодець. Єдине, чого йому було треба, — це позбутися тієї відьми, з якою він був одружений.
Кольберг пильно глянув на нього, сховав свої папери й вийшов.
Була субота, десь пів на дванадцяту ночі. Гунвальд Ларсон змерз, хоч одяг найтепліше пальто, хутряну шайку й лижні штани і взув лижні черевики. Він стояв у під'їзді будинку на Тегнергатан, 53, так тихо, як тільки може стояти поліцейський. Стояв тут не випадково, і його важко було б помітити в темряві. Він простояв уже тут чотири години і до того ж не вперше, а вдесяте чи вдванадцяте.
Він уже хотів вертатися додому, коли погасне світло в тих вікнах, за якими він стежив. Зрештою, він нічого цікавого й не сподівався. Проте за чверть до дванадцятої перед будинком з протилежного боку зупинився сірий мерседес з чужоземним номером. З нього вийшов якийсь чоловік, відчинив багажник і взяв валізку. Тоді перейшов тротуар, відімкнув браму і зник на подвір'ї. Через дві хвилини спалахнуло світло за спущеними завісами у двох кімнатах на першому поверсі.
Гунвальд Ларсон швидким, сягнистим кроком перейшов вулицю. Він підібрав відповідний ключ ще два тижні тому. Зайшовши до будинку, він скинув пальто, гарно вгорнув його, перевісив через поруччя мармурових сходів, а на пальто поклав хутряну шапку. Потім розстебнув піджак і поклав руку на револьвер, пристебнутий до пояса.
Він давно вже знав, що двері відчиняються всередину. Дивлячись на них, він думав, що коли ввірветься до кімнати без поважної причини, то порушить право і йому напевне зроблять догану або навіть звільнять.
Потім ударом ноги виламав двері.
Туре Ассарсон і чоловік, що вийшов з чужоземної