Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха
– Для чого?
Чотар зітхнув.
– Та все для того ж. Я, хочемо ми того чи ні, брав участь у вчорашній поліцейській операції. Нехай Максим перетягнув ковдру на себе. Мені навіть краще, коли заслуга його. Не треба зайвий раз світитися. Але все одно треба з’явитися до слідчого, відповісти на питання, написати пояснення. Купа паперів, без того нікуди. З батьком поїду, десь за годину. Хай поспить трохи.
– Я теж повернуся.
– Скажи краще – покатаєшся. Смисл, Ольго? Усе одно під вечір сюди знову.
– Хіба не ясно? Не зможу висидіти тут цілий день без діла. Час іде, Чотарю! – аж тепер піднесла голос. – Час! Не на користь Яни! Тебе не буде, ми втрачаємо день! – цигарка вилетіла в кватирку. – Ну тебе в баню! Сама поїду в Піщане!
Хоч знаю, звідки треба шукати далі!
Вадим ступив уперед, наблизився до неї впритул.
Витримав колючий погляд.
Насилу втримався, аби не взяти за руку.
– Думати забудь, ясно? Жодного кроку тут без мене. Гляди, ще більше дурниць наробиш.
– Куди вже більше!
– Я сказав.
– Після вчорашнього ти маєш якесь право мені вказувати?
Ще трохи – учепиться нігтями йому в обличчя.
– Я попередив, – Чотар відступив на крок. – Як на те пішло, спробую переконати полковника Кушнірука. Раптом удасться на вчорашній переможній хвилі.
– У чому переконати?
– Підключитися до пошуку Яни.
– Офіційно? Порушити справу за фактом зникнення?
– Спробую, – обіцяючи, знав, що нічого не вийде.
– Повірю тобі, – говорячи, знала, що іншого вибору не має.
– От і добре. Будемо на зв’язку. Спробуй хоч трошки розслабитися.
Ольга промовчала, знову повернулася до вікна.
Двері зачинилися за спиною.
Постояла так стовпом, намагаючись скласти докупи думки й розуміючи – нема чого складати. Нічого не думалося, в голові лиш гуло, наче у вулику. Зрештою, Чотар має рацію: треба розслабитися, хай би як складно це не було.
Скинувши мокасини, Ольга лягла на ліжко горілиць.
Навіть задрімала.
11
Із дрімоти вирвав телефонний дзвінок.
Глянула на дисплей – висвітився номер Бориса Заплави. Тихо вилаялася, але відповіла.
– Так, доброго ранку. Слухаю.
– Ольго Іванівно…
– Борисе, ми домовлялися.
– Так-так, вибачте… Ольго. Чуєте мене?
– Слухаю вас, – уже забула, якими занудами вони можуть бути.
– Я… Тобто, ми з Галиною дещо дізналися. Зовсім випадково. Точніше, не зовсім…
– Без різниці. Не плутайте мене. Кажіть, що там сталося. – Нічого особливого. На перший погляд. Але раптом допоможе.
– Кому?
– Вам. Нам. Усім.
Простіше не заперечувати, так розмова швидше скінчиться.
– Кажіть.
– Ми поховали Женю… Тепер з Галею розбираємо його речі. Ноутбук теж. Ми ніколи того не робили, не дозволяли собі влазити в особистий простір сина.
Дуже дивний у нього особистий простір, закортіло вставити Ользі. Та мудро промовчала, обмежилася коротким:
– Так.
– Ну… Галя ввімкнула комп’ютер. Просто подивитися, чим Женя жив перед тим, як податися в мандри з вашою донькою. Знаєте, він насправді не ховався, не приховував нічого. Ноут без пароля.
– І?
– Галина переглянула історію. Там була сторінка з соціальних мереж. З Фейсбуку, якщо точніше. Якась закрита група закликала відвідати інший світ.
– Інший?
– Паралельний. Ніби все просто. Такі речі бувають, треба просто вірити. Ще – відповідати певним вимогам. Потім Женя кидав посилання на дописи вашій Яні. Вони листувалися в месенджері, Женя переконував її зважитися. Ризику жодного, кілька людей уже писали про враження. Справді, казали, інший світ.
Ольга рвучко підвелася, сіла на ліжку.
Рука притиснула слухавку до вуха.
– Я нічого про це не знаю.
– Можу перекинути вам усі ці посилання, копії повідомлень. Раптом допоможе.
– Не можете – повинні, Борисе. Просто зараз зробіть це! – викрикнула вона, ураз стрельнуло – головного не спитала. – Чекайте! Яке місце там згадувалося?
– Ми з вами там були. Шацьк.
– Шацьк?
– Точніше, якесь Піскове чи щось таке…
– Піщане, може?
– О, правильно. Піщане.
Знизу вгору хребтом пробіг легкий морозець.
– Перекидайте мені все. Розберуся, – і після короткої паузи додала щиро: – Дякую, Борисе.
Тепер аби Інтернет ще добре ловив.
12
Машину Чотар збирався вести сам.
Нічні пригоди трохи вибили батька з колії. Хай там як, але вік брав своє. Займався спортом щодня, виглядав живчиком, вів здоровий спосіб життя, ніякої тобі кави, та й на чай табу, лише трав’яний. Правильне харчування, усе таке. Але вчора Вадим, проти власної волі, керуючись лише волею обставин, змусив немолоду людину порушити режим, якого вона старанно дотримувалася. А ситуація, у яку занурився батько, спричинила стрес. Назар Чотар міг досхочу бадьоритися. Мав не найкращий вигляд, тож Вадим без зайвих дискусій забрав у нього ключі від «жигулів».
Старий спробував боротися, та недовго, для годиться. Буркочучи, заліз на заднє сидіння, мостячись там зручніше. За домовленістю вони мали їхати разом із Максимом. Той саме збирав речі, на нього терпляче чекали біля авто кілька колег. Молоді поліцейські розслаблено курили, беззлобно матюкалися в розмові й загалом виглядали щасливими переможцями. Чекали як не на грошові премії, то принаймні на почесні грамоти й стіл з нагоди успішного завершення важливої операції. Слава про волинську поліцію вже гриміла на всю Україну, тутешніх силовиків вихваляли на всі лади, й успіх зовсім не затьмарювала історія викриття Сави Ярмолюка, перевертня в погонах.
Чотар перехопив Максима на півдорозі.
– Два слова, – видихнув.
– Ще буде час.
– Навряд. Для такої розмови – не певен.
– Чого вам ще треба?
– Кажу ж – відійдемо.
Опер мазнув поглядом по колегах. Ті не звертали на нього уваги. Цикнувши роздратовано, Максим дозволив відвести себе за ріг найближчого будинку. Не встиг оговтатися – Вадим рвучко розвернув його до себе, притиснув до стіни.
– Знову починаєте? – зараз оперу вдалося втримати себе в руках.
– Ти мені винен, забув?
– Хіба ми не квити?
– З якого переляку, синку?
– Учора ми круто спрацювали. Я ж підтримав ваш план, усе вдалося на «відмінно».
– Ага. Тільки план же твій.
– Ми домовилися, здається. Ви самі наполягали.
– Не заперечую. Але ж ти після цього всього на коні.
– Я вам винен, бо погодився назвати ваш геніальний план своїм?
– Ти винен, синку, бо через тебе я відклав власні справи. Повір, значно важливіші за всю колотнечу з контрабасом. Ти мене використав по повній.
– Учора чув те саме. Покаявся. Бачте, результат непоганий.
– Чхав я на твій результат.
Максим легенько відсторонив Чотаря.
– Але він є. Не хочете робити операцію спільною заслугою – ваше право. Тільки нічого я вам не винен.
– Довести, що помиляєшся?
