Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха
Сріблястий «фольксваген-гольф» вона побачила одразу. Саме через названу Штефаном особливу прикмету – бруд. Схоже, хазяїн не мив авто принципово, мовби кидаючи цим зрозумілий лише йому виклик суспільству. Навіть як проста пасажирка, Ольга в останню чергу підійшла б до транспорту, доведеного до такого стану. Та Павлові, котрий товкся поруч ще з двома таксистами, на думку естетів було явно плювати.
Вона не мала жодного плану. Не виробила його по дорозі. У голові засіло одне: цей чоловік – останній, хто бачив її доньку. Більше того, Яна сіла до нього в машину. Тож Ольга вирішила діяти за обставинами, які сама для себе створить.
– Доброго дня! – кинула чоловічому гурту і запитала: – Хто Павло?
Мужчини перезирнулися.
– Ну, нехай я.
Років за тридцять, ніби скручений із різних частин. Руки, права на вигляд трохи коротша за ліву, не виглядали природним, гармонійним продовженням тулуба, а стирчали з плечей, мов патики. Ноги кривуваті, і їх теж ніби хтось приторочив де треба, жартома. Над поясом джинсів нависало невеличке черевце, шия коротка, сам давно не голився і, схоже, вирішив завести бороду. Картата сорочка з закасаними рукавами, під нею – зелена футболка з вицвілим малюнком, логотип Євро-2012. Проте очі перекреслювали, заперечували перше враження від Павла. На Ольгу дивився розумний, навіть не так – хитрий чоловік, котрий давав зрозуміти: не такий, мовляв, я кумедний, як ви собі про мене думаєте, людоньки.
– Нехай чи точно?
– Ну, я, – говорив, ніби робив їй послугу.
– Давайте відійдемо, – Ольга кивнула вбік.
– Може, жіночко, відразу поїдемо? Таксі недорого. Коли Павла шукаєте – добрі люди, мабуть, порадили.
Інші таксисти стежили за розмовою, але байдуже. Власного інтересу ніхто не бачив, а люди всякі підходять, звикли вже.
– Поїдемо. Тільки все одно поговоримо раніше.
Знизавши плечима, Павло недбало махнув товариству, дозволив відвести себе вбік, за свою машину. Ті, своєю чергою, теж розійшлися – саме підходив черговий автобус, починалися лови пасажирів.
– Ви б машину помили чи що, – не стрималася Ольга.
– А вона й без того швидко бігає. Так куди, жіночко? Як треба, вивезу й через кордон, до білорусів.
– Туди, куди везли мою доньку.
Павло спершу потер заросле підборіддя, потім пошкріб потилицю.
– О. Уже якась донька. Нічого не знаю, багатьох возив. – Ось. Ольга витягнула смартфон, знайшла і показала таксисту Янине фото.
– Тиждень тому вона сіла до вас у машину.
– Давно.
– Ви мусили її запам’ятати. Її звати Яна, – для чогось додала: – З Києва вона.
– Та яка мені різниця! Пасажири не називаються. Кажуть, куди їхати – і все.
Проте чоловік не стримався – відвів очі.
Більше Ользі нічого не треба було.
– Впізнали її, – просичала вона, шарпонула таксиста за лікоть. – Але даю останню підказку. Ви повезли мою доньку в Піщане.
– Туди нікому не треба. Хіба хто своєю машиною, тільки дуже рідко.
– Тим більше мали запам’ятати.
Павло сторожко покрутив головою.
– Знаєте, ви не кричіть, жіночко, – заговорив тихо, навіть скрадливо. – Не всім тут треба про таке знати й чути.
– Або ви зараз кажете, куди везли Яну, і ми їдемо туди, або я справді кричатиму. Поліцію покличу, там інакша розмова буде.
– Нє, – таксист вишкірився, показуючи на диво рівні, білі, ідеально здорові зуби. – Ви, жіночко, не тутешня. Не тому, що я вас тут вперше бачу, а я в Шацьку, вважайте, всіх знаю. А тому, що не в курсах: у нас тут поки нема поліції. Або, краще сказати, поліції зараз не до нас із вами.
– Чому? – вона знала відповідь, просто хотіла почути таксистову версію.
– Ярмолюку, начальнику місцевому, торба. Всі на вухах. У нас тут не така велика управа. Кажуть, чи не половину особового складу загребли, покривали місцевий контрабас, інші там гріхи. Ті, хто лишився, очухуються. Кажу – кричіть, ніхто не почує.
– Звучить як загроза.
– Та де загроза, – він знову вишкірився. – Розкажіть краще, за яким дідьком ваша доця попхалася в Піщане.
– Отже, ви її возили туди.
– Здаюся, – Павло підняв руки. – Каюся.
– Чому одразу не зізналися?
– Зізнаються, коли десь завинили.
– Нехай, – зітхнула Ольга, втомлюючись від гри в слова. – Ще розберуся, що у вас тут робиться. Поки просто сіли й поїхали. Везіть туди, куди просила Яна.
– Десять гривень кілометр.
Замість відповіді Ольга обійшла «гольф» із пасажирського боку, сіла, хряснула дверцятами.
4
Поки не виїхали з міста, таксист мовчав.
Та щойно рушили трасою, Павло заговорив ніби до Ольги, але якщо поглянути збоку – швидше сам до себе. Дивився прямо на дорогу, розслаблено тримав руки на кермі, голос звучав рівно, без жодних емоцій, так натомлені професори викладають нецікаву лекцію байдужим до предмета студентам.
– Їздять сюди кому не ліньки. Ще розумію – озера. Хоча там уже все туристи засрали. Екзотики вони шукають. Морочать голову, і яйця заразом.
– Чого ви? – щиро здивувалася Ольга. – Хіба туристи вас не годують?
– Мене годувати не треба. Сам їм, – буркнув таксист, не повертаючи голови.
– Ви ж чудово розумієте, що маю на увазі. Якби не туристи, не мали б ви роботи.
– Хіба я її маю?
– Таксуєте. Гроші вам платять.
– Я на таксиста п’ять років не вчився в університеті. Вашому, до речі.
– Моєму?
– Чудово розумієте, про що я, – відповів Павло в тон, навіть трохи мавпуючи пасажирку. – У Києві вчився. Механіко-математичний факультет. Інженер-гідравлік, є така спеціальність.
Ольга глянула на таксиста з неприхованою повагою. Він же далі дивився прямо перед собою.
– Мабуть, у Шацьку важко працювати за фахом, – бовкнула вона і, зрозумівши нетактовність, одразу додала: – Вибачте.
– За що? Ну, нема для мене вдома роботи. А там, де її можна знайти, нема даху над головою. А, – Павло відмахнувся. – Як кажуть, не треба про сумне. Купив стару машину, тут, біля кордону, це дешевше. Місця тутешні знаю. Катаю всяких за гроші, якось живу.
Відчуття поваги швидко зникло.
– А ви, бачу, людей не дуже любите.
– Тих, які зажерлися й вже не знають, чого хочуть, – справді, не люблю.
– Хоча б чесно зізналися. Розшифруйте вже, кого маєте на увазі.
– Таких, як
