Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха

– А дівчина?

– Який зв’язок? Отримаєш, ми домовилися.

– Чому тоді вона в тебе опинилася? Її друг мертвий…

– Хіба обов’язково треба вештатися Піщаним, аби запхати носа не у свої справи? До речі, про мертвого друга чую від тебе вперше.

Вадим мовчки визнав правоту.

Вважав Саву Ярмолюка причетним до вбивства Жені за замовчуванням.

Проте… начальник поліції й тут може крутити.

Чорт, він сам уже заплутався. Буває. Та все одно приємного мало.

Зараз Чотар злився на себе.

– Труп знайшли на отій вашій проклятій дорозі.

– Мені яка печаль. Там знаходять мертвих. Просто не треба вештатися довкола, місця дійсно погані.

– Ти мені ту саму долю ось недавно пророкував. Ользі, супутниці моїй, так само.

– Тю. Знайшов пророка. Якщо ви ризикуєте там опинитися, це зовсім не означає, що я чи мої люди мають стосунок до якогось там іншого трупа.

У теорії Ярмолюк правий.

По всіх пунктах.

Чорт забирай!

Чотар сильно, до легкого болю в кісточках, стиснув ручку ковіньки.

– Сподіваюся, наша домовленість діє, – витиснув він із себе.

– Сказав – усе вирішили. Моє слово міцне, Чотарю. Тому зі мною тут усі справу мають.

– Прямо всі…

– Серйозні люди – всі. Гайда, доста вже комарів годувати. По машинах.

Поки балакали, вантаж уже склали в бусик. Він здавав назад, неквапом розвертався. Запускав двигун і Жора.

9

Поки верталися назад на головну трасу, Чотар остаточно оговтався, опанував себе.

Потрібна людина чекала в місці, визначеному заздалегідь.

Єдине – визначалося воно з урахуванням Піщаного. Припустивши, що вони їхатимуть звідти, Вадим танцював від іншого повороту. Пояснив це Ярмолюку, той лише знизав плечима.

– Твої косяки. Нічого тут не вдію.

– Поїхали в той бік. Усе одно інакше не вийде.

– Та ради Бога! Яка проблема.

Невеличкий конвой розтягнувся трасою. У цей час машин майже не було. Вадим намагався пильнувати час, але його попередні розрахунки все одно полетіли шкереберть. Довелося покластися на супутників та водночас повністю віддатися на їхню волю.

Тому не зрозумів, коли саме конвой опинився на місці.

– Маякнути треба, – мовив Вадим. – Моя мобілка у твого Жори.

Ярмолюк мовчки простягнув свій телефон.

Чотар набрав із пам’яті. Перейнявся трохи, що напарник не відповість, побачивши чужий номер. Але той відгукнувся, довелося лиш довше почекати.

– Це я. Затрималися, та плани не міняються, – сказав Вадим скоромовкою.

– Бачу, – почулося в слухавці. – Забагато вас. Помітний колектив.

Начальник поліції легко забрав у Чотаря мобільник.

– Слухай сюди. Ви обоє вже так заморочили мені яйця, що вони пищать і терплять із останніх сил. Тому не викаблучуйся. Роби, як домовилися. Бо все це мені давно не подобається.

– Щось ти сердитий дуже, дядьку.

– Це я ще не сердитий, – кинув він у слухавку. – Я тебе не бачу. Виходь і веди, куди треба. На зв’язку я постійно. Гляди, без фокусів.

Перервавши розмову, Ярмолюк тут же передзвонив комусь, дав команду:

– Зараз скину номер. Бігом на контроль. Виводьте на карту, дивіться, куди їде і що там. Якщо нічого підозрілого – просто контролюйте. Зафіксуйте, знадобиться ще.

– Ні, – озвався Чотар, коли Сава натиснув відбій.

– Що – ні?

– Марно. Ми не пальцем роблені. Телефон одноразовий. Зробимо справу – позбудемося.

– Та мені без різниці. Усе тобі розкажи… Від мене, Чотарю, ти вже не відчепишся. Телефон ні до чого. Маю всі можливості фіксувати, аби ніхто з твоїх партнерів більше сюди до мене не поліз. Включно з тобою. По повній програмі нарвався.

– Може, харе вже лякати?

– Я ще не лякаю.

Хотів ще щось додати – але напружився, подався вперед, мало не ліг на кермо. Витягнув шию, вдивляючись перед собою. Бо не знати звідки перед пікапом раптом вигулькнули звичайні старенькі «жигулі». Розгледіти модель звідси було неможливо. Поява здивувала Ярмолюка – і так само Чотаря.

Він думав побачити іншу машину.

«Жигулі» впевнено рушили уперед, очоливши невеличку колону. Жора на пікапі спершу захотів підрізати його, навіть почав робити маневри. Водій «жигулів» спритно вислизнув, а Сава кілька разів натиснув на сигнал. Зрозумівши попередження, Жора відчепився, повернувся на своє місце в конвої.

По ходу перебудувалися. Пікап трохи відстав, натомість мікроавтобус наддав, обганяючи седан. Ярмолюк додав швидкості, вирівняв машину. Тепер він опинився попереду, рухаючись за провідником. Бус став на його місце. Жора тепер тримався в хвості колони.

Так вони їхали хвилин двадцять.

А потім провідник скрутив праворуч, просто через поле по діагоналі.

– То й що. Знаю ту дорогу, – процідив Ярмолюк.

Седан слухняно посунув за головною машиною. Навіть у темряві Чотар побачив: вони пірнули в клуб дорожнього пилу. Позаду себе здіймали таку саму хмару, ускладнюючи рух бусика. Пікап далі тримався позаду, і Вадим чомусь уявив, як лютує зараз Жора.

Провідник тримав курс на лісосмугу. Перетнувши її, петляючи між деревами, вискочив на іншу, паралельну основній дорогу. Трохи далі завернув ліворуч. Одна за одною машини знову занурилися в ліс, їхали не дуже рівно, під колесами зміїлося. Чотар утомився рахувати повороти, коли «жигулі» вкотре вивели всіх на відкритий простір. Фари висвітили берег вузенької річки, через яку вів старий бетонний місток без поруччя та стовпчиків обмеження. Зменшивши швидкість, провідник переїхав на той бік.

– А отут я не був, – визнав Ярмолюк. – Сюди років сто ніхто не їздить.

– Бач, – Вадим обмежився такою відповіддю.

Місток трохи вигинався вгору, тож уночі справді слід було вважати. Ярмолюк переїхав обережно, дочекався, поки перешкоду подолає бус. Маневри пікапа його чомусь не цікавили, седан рушив далі. «Жигулі» тим часом вивернули на вузеньку й зовсім уже розбиту, мовби розбомблену в останню війну й досі не відновлену дорогу. Далі тримався прямо, за півгодини знову кудись завернувши. Колона вкотре прорізала наскрізь ліс, потім опинилася на ширшій, досить прийнятній для пересування трасі.

– Уже знаю, – кивнув Сава. – Тільки ми сюди якимись манівцями вилізли. Як кажуть, через задницю.

– Буває, – сказав Чотар.

– До польського кордону трохи менше години. Я б і сам… – Сиди, – тепер настала Вадимова черга говорити різко. – Дурних нема. Кому треба, ті знають, якою дорогою ви могли їхати. Перші засідки були раніше, за відомим маршрутом. Ваш конвой мали передати естафетою. А мій провідник обійшов пости. Вважай, перший рівень проскочили.

– Ну-ну.

Ще хвилин за п’ятнадцять «жигулі» узяли ліворуч, перетнувши трасу навскоси. Вони знову зробили величенький гак, рухаючись манівцями, у яких уже помітно заплутався навіть сам Ярмолюк. Більше нічого не коментував, міцніше тримав кермо, не зводив із провідника очей. Невдовзі знову