Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха

– Другий рівень, – пояснив Чотар. – Далі вже кордон. Там усі попереджені, заряджені.

– І?

– Поки виграємо. Жодна засідка за маршрутом не отримала повідомлення, що ви проїхали. Отже, погранці й ті, хто біля них, розслаблені. Не аж так, але все одно не повна готовність.

– Нехай, – кивнув Сава. – Й усе ти знаєш. Звідки, хрін його дери, твій друг на «жигулях» в курсах про стежки, які я вперше бачу?

– Це має якесь значення зараз?

– Але ти мене з ним познайом.

Заграла музика – Ярмолюку дзвонили.

– Слухаю, – він притиснув телефон до лівого вуха, правою тримаючи машину рівно. – Що там?

– Ви недалеко від Устилуга, – почув. – Кілометрів п’ятнадцять лишилося. Тільки їдете якось дивно.

– Самому цікаво. А зараз? – він запитав, побачивши, що провідник знову звертає з основної дороги.

– Біс його розбере… Чекай, виведу на карті…

– А без карти?

– Та зараз! – на тому боці дратувалися. – Ніби на Тростянку скрутив, але не прямо туди. Я й дороги такої не знаю.

– Я теж не все знаю, – Сава зиркнув на мовчазного Чотаря. – Отже, робимо так. Дзвони ляхам, задай координати для навігатора. Хай рухаються в потрібний бік. Там уже десь перетнемося. Або справді дірка в кордоні, або є заряджені діячі, з якими нам доведеться працювати.

– Хіба тут твоя територія? – поцікавився Вадим, щойно Ярмолюк завершив розмову.

– Люди тут мої, – відрізав поліцейський. – Бачу, прилаштувався хтось без дозволу. Кооперуватися треба, не матимуть проблем. Одинаки, без прикриття, довго не протягнуть.

– Якось же тягнуть.

– Розберемося. Не простий ти, Чотарю. Чим далі, тим більше розумію.

– Добре це чи погано?

– Ще поговоримо. Є про що.

Провідник нарешті припинив петляти. Вузенька, не помітна вночі доріжка вивела конвой на невеличку затишну галявину. Зупинивши машину, поводир лишився всередині, не кваплячись показуватися на очі. Седан наблизився, теж загальмував. Бусик і пікап стали півколом, причому Жора своєю машиною прикрив мікроавтобус.

– Наче приїхали, – сказав Вадим, не приховуючи полегшення.

– Чекаємо?

– Та вийдемо.

Знову ожив телефон Ярмолюка. Цього разу висвітився інший номер.

– Ми на місці, – сказав Сава в трубку. – Поляки з вами? – Поганяли ви нас, – мовили у відповідь. – Усі є, зараз будемо, – і поклали слухавку.

– Коли там у них оте «зараз», – пробурчав Ярмолюк, але з машини вибрався, потягнувся до хрускоту в суглобах.

Жора теж вийшов. Рушив до шефа, пройшов повз бус, легенько похлопав по боці долонею.

– Проскочили? – запитав, не криючись. – Ото сафарі, скажіть?

Цієї миті попереду, за деревами, почувся рух.

– Швидко вони, – Сава збентежено перевірив час на дисплеї телефона. – Або десь поруч і тільки-но розібралися. Або…

Чотар уже теж вийшов, підкульгав до Сави.

– Нормально?

– Чекай, ще не розібрався.

З-за дерев один за одним вийшли четверо чоловіків у камуфляжі.

Автомати напереваги.

З протилежного боку кільце вже замикали.

– Ах ти…

Ярмолюк не встиг договорити – Чотар усю свою накопичену з обіду злість вклав у замашний удар.

Міцна ковінька змусила Саву зігнутися від болю, лупонувши в сонячне сплетіння.

Другим ударом, уже згори вниз, Вадим поставив поліцейського на коліна.

Ударив постріл – Жора, теж зрозумівши все, чомусь вирішив прориватися. За збройний опір шарахнули прицільно. Він поточився й із криком упав, схопившись за стегно.

Група захоплення оточила машини. Охоронців та водія по черзі витягали з буса. Водій пікапа сам похапцем ліг на землю долілиць. Усі виявилися розумнішими за Жору.

– Назаровичу, ви там живий?

З-за дерев вигулькнув Максим, уже без зухвалої футболки, в сорочці з довгим рукавом, джинсах, у бронежилеті.

– Поставиш потім у церкві свічку за те, що сам живий, – огризнувся Чотар.

– Та ну вас! Знову за старе!

– Ти ще мало отримав!

– А ти від мене більше дістанеш! Авантюрист довбаний! Із «жигулів» уже вибрався старший чоловік, який не виглядав на свій вік. Рухався пружно, на ходу розстебнув спортивну кофту. Поправив пасок на штанях, зняв бейсболку, витер лоба рукавом.

– Не були б родичами, послав би тебе. Попереджати треба, – він сварився на Чотаря.

– Ти, Назаре, наче перший день мене знаєш, – відповів Вадим батькові.

– Та не перший, тому й тут, – відповів Назар Чотар, але говорив не до сина, а до всіх присутніх. – Шкодую іноді, що малого тебе по сраці не бив. Ото як залізеш кудись, а не пацан же. П’ятий десяток, розуму набратися час. Авантюрист.

Поки батько влаштовував сімейну сцену, бійці спецназу підняли й поставили на ноги Ярмолюка.

– Нічого не вийде, – видихнув він.

– Уже вийшло, – сказав Максим. – Говорити з вами, пане підполковнику, буду далі, на жаль, не я.

– А хто? – питання прозвучало виклично.

– Поки я, – Чотар відтер Максима плечем. – Дівчина де?

– Іди на хрін.

– Де Яна Барва? Ти вже нічого за неї не виторгуєш, Саво. – Яка ще Яна!

– Дівчина, яку ти тримаєш у себе.

– Де?

– Зараз ти мені скажеш.

– Нема чого казати.

Чотар відчував – зараз знову втратить контроль над собою. – Слухай, тебе крутитимуть по повній. Спільників по той бік кордону вже накрили. Зараз змагання почнуться, хто краще співатиме. Навіть якщо впрешся, тебе здадуть, це вигідно. Яна не зіграє козирем. За неї нічого не вторгуєш.

– А ти таки дурний, – Ярмолюк реготнув, ніби забувши про своє теперішнє становище. – Не знаю я ніякої Яни Барви. Не було в мене її ніколи. В очі не бачив.

Усередині все похололо.

– Ти сам говорив…

– А ти слухав. Поки думав, що ця дівка в мене, – торгувався. Про Піщане нічого не зрозумів. Мені до лампи, чого ти там вештався. З дівчиною просто підіграв. Казав, що ти хотів від мене почути. Не пнися, Чотарю. Попустися.

Останньої миті Максим став між ними.

З іншого боку підскочив батько.

Вадим мав серйозний намір скалічити Саву Ярмолюка.

Не дали.

10

– Мала таке відчуття. Ворушилося щось недобре.

Був ранок, по восьмій. Ольга стояла біля вікна свого номера, курила в прочинену кватирку. Чотар постукав до неї годину тому, сам повернувся близько п’ятої, змусив себе трошки поспати. Зараз дивився на її пряму спину червоними від безсонної ночі очима й передчував вибух емоцій. Уже готувався за набутої цими днями звички огризатися – знайомі лише четвертий день і весь цей час мов кіт із собакою. Звички, якої хочеться позбутися, – без того нерви на межі.

Щиглем пославши недопалок за вікно, Ольга повернулася. Зі свого