Пригода опівночі. Однієї дощової осені - Андрій Гуляшки

Перед тим як перейти безпосередньо до суті цієї третьої частини розповіді, хочеться сказати кілька загальних слів про Абакума — про його звички, смаки, спосіб життя.

Як я вже говорив, Абакум був завжди елегантно одягнений. Але в цій елегантності не було нічого, що било б на ефект, нагадувало б про пиху чепуруна. Він взагалі ненавидів усе строкате, кричуще, чим так захоплюються багато молодих людей. Костюми його були темного кольору, а сорочки майже завжди білі з накрохмаленими комірцями і такими ж манжетами, які застібались витонченими запонками, зробленими на замовлення ювеліром. Це були золоті розетки, оздоблені посередині випуклою яшмою.

Абакум ніколи не ходив без піджака, навіть у літню спеку. Не визнавав пуловери, а любив строгі жилетки, хоч і розумів усю їх старомодну конвенціональність. Конвенціональним і трохи старомодним був і їхній покрій — завжди широкий і завжди трохи офіціальний.

Високий і ще більш худорлявий в своїх строго елегантних костюмах вільного покрою, з сивими скронями і довгастим блідим обличчям, він був схожий на старого холостяка-художника мопассанівського типу, який уже пережив славу колись блискучого, аристократичного стилю, що тепер безнадійно потьмянів.

З мистецтв Абакум любив тільки два — образотворче і балет. У театри і на концерти майже не ходив, але, не пропускав жодної виставки як старих, так і молодих художників. Нерідко його можна було бачити в картинній галереї, але під час цих відвідин скептичний, кислий вираз майже не сходив з його обличчя. Як археолог і реставратор, Абакум любив і досліджував класику в мистецтві, але поза своєю майстернею був ворогом усього, що грубо і механічно копіювало класичні форми, не відповідало ритмові і особливостям сучасного життя. До спроб уникнути реалізму в живописі ставився саркастично, але в той же час його страшенно обурював і закостенілий реалізм, який не шукав нових форм і барв у зображенні дійсності.

Прем'єри хороших балетних спектаклів Абакум сприймав як свято. Спостерігати гармонію рухів і відгадувати їх психологічний підтекст було для нього такою ж насолодою, як розв'язання найскладніших алгебраїчних задач.

Він любив читати, але читав переважно наукову літературу — з археології і історії. Із всесвітньовідомих письменників йому найбільше подобалися Чехов і Анатоль Франс.

На спортивні змагання він не ходив, але це не заважало йому найдокладніше знати всі спортивні новини. До боксу відчував огиду, але сам кілька років тому займався ним потай.

Абакум не був ні скупим, ні марнотратним. Дружив з художниками та археологами, інколи цілі ночі проводив у компанії своїх знайомих. Але більше любив сам блукати по вулицях, вдивляючись в обличчя перехожих і розглядаючи фасади будинків, а вечорами, закуривши люльку, ходити туди і сюди по своїй кімнаті. Якщо погода була холодна і в каміні тріскотіло полум'я, то любив сидіти біля нього в широкому шкіряному кріслі і, неуважливо дивлячись на вогонь, думати про що-небудь.

Цього року осінь в Софії була чудова — тиха і тепла. Над містом ласкаво сяяло спокійне блакитне небо. У Парку свободи, в його гайочках і алеях золоті барви довго зберігали свій чистий блиск. Тільки коли перший листопадовий іній вкрив землю, золото поблякло, і мертва охра поклала свій сумний відбиток на природу.

Потім чорні хмари, які насунули звідкись з Дунаю, переповзли через гребінь Стара-Планіни і, гнані північним вітром, затягнули густим покривалом все небо над Софійською рівниною. Стало похмуро і холодно. Замжичили тихі тривалі дощі.

Майстерня Абакума містилась у північній частині підвального поверху музею. Крізь склеписті готичні вікна світло проникало снопами, мов у кафедральному соборі, і освітлювало лише половину приміщення. Друга половина завжди тонула в холодній напівтемряві. Цей маленький зал, що довгі роки правив за музейний склад, у літній час вабив прохолодою, але пізньої осені і особливо взимку скидався на похмуру кам'яну тюрму. Абакумові завжди подобалась середньовічна своєрідність його майстерні. Проте цієї осені, як ніколи, він відчував гнітючий кам'яний холод, що йшов від стін і проникав у душу. Робота з гідріями не клеїлась. Абакум пояснював свої невдачі поганим освітленням.

Прорубали ще одне склеписте вікно під куполом стелі. Тепер стало світло і на другій половині. Проте за вікном висів шматок холодного сивого неба, насиченого водою, а з-під купола на Абакума дивилось, наче величезне сльозаве око, склеписте вікно, по склу якого текли каламутні струмочки води. І робота з гідріями знов не зрушила з місця.

Тоді Абакум вирішив переставити розбиті статуї, поділені надвоє античні торси, куски мармуру з стертими написами, теракотові вази, на яких треба було реставрувати вицвілі і майже невидимі малюнки. Він запевняв себе, ніби все ще не зумів розташувати їх так, щоб приміщення стало просторим і зручним для роботи.

На підлозі і на полицях у майстерні зберігалось близько п'ятдесяти цілих і розбитих предметів з каменю, мармуру і теракоти, які належали до третього і четвертого століть до нашої ери. Абакум підрахував, що йому доведеться витратити кілька років, щоб розташувати ці речі у потрібних комбінаціях… До того ж було цілком ясно, що, доки сльозаве око дивитиметься з стелі, робота з гідріями не ладитиметься. А око було таким через безупинні дощі. Отже, все залежало від погоди, від цього набридливого осіннього дощу.

Не залишалось ніякого сумніву, що пізня осінь зовсім не надихає на роботу. Логічний висновок міг бути тільки один: припинити роботу і чекати більш сприятливого часу. Наприклад, зими. Тоді склеписте вікно засміється з білої рамки і стане схожим на бісер у вінку з морської піни, а маленький шматочок неба — на синю шовкову хустку. Всміхатиметься і вабитиме, як колись вабила синя хустка Сії. Вітер розвівав її кінці, і вона лопотіла, бо була з чистого шовку. Ясне зимове сонце також сміятиметься, заглядаючи у вікно, а снопи його срібних променів струмуватимуть у маленький кам'яний зал. І тоді, звичайно, Абакум закінчить реставрувати гідрії за кілька днів…

Треба тільки дочекатись першого снігу.

Абакум замкнув майстерню і, надівши довгий непромокальний плащ, пішов безцільно блукати по вулицях. Дощ бив йому в очі.