Пригода опівночі. Однієї дощової осені - Андрій Гуляшки
Подумавши про це, Абакум ніяково всміхнувся: «Будував плани про велику наукову працю як учений, а квартиру обираю як «детектив». Він махнув рукою і прочитав другу адресу. Ця вулиця знаходилась на південно-східній околиці міста, біля Мисливського парку. Захов добре пам'ятав, що вона виходила до фанерної фабрики і межувала з сосновим лісом.
Абакум швидко пройшов через сквер до стоянки таксі, взяв машину і, зручно вмостившись на задньому сидінні, запалив цигарку.
Це була масивна двоповерхова будова, схожа на заміську віллу. Стояла вона в глибині невеликого подвір'я, вимощеного кам'яними плитами. Посеред нього росла висока вишня, гілки якої сягали балкона другого поверху.
Будинок належав міській раді. Внизу жила родина відставного військового лікаря, який був по суті і керуючим будинком.
На другий поверх вів окремий хід. Там було дві кімнати. Одна — широка, наче вітальня, друга — вузька і довга. Обидві вони виходили на довгий критий балкон.
— Ви маєте право на дві кімнати? — спитав Абакума військовий лікар, гладкий, з м'ясистим обличчям чоловік. У нього була задишка, і тому він весь час трохи відкидав голову назад, немов оберігав себе від чогось.
— Так, маю, — відповів Абакум і подумав: «Далекозорий — носить окуляри, тільки коли пише або читає». Потім додав: — Я — науковий працівник, і мені потрібен кабінет.
— Так, — кивнув головою лікар. — Дуже приємно. А я ось спеціалізувався з очної хірургії у Відні. Вам подобається тут?
Абакум вийшов на балкон. З лісу віяло запахом сосни і вологої землі. Вулиця, брудна після дощу, здавалась глухою і похмурою.
Захов повернувся до лікаря, який важко дихав у нього за спиною, і ствердно кивнув головою.
— Подобається, — сказав він. — Місце тихе, зручне для роботи.
— Так, — зітхнув лікар. — Тихо, навіть занадто. І ось тому я — людина, що сорок років прослужила в казармі і звикла до шуму казарменного подвір'я, — почуваю себе тут як на краю світу, на самому кінчику обітованої землі.
Лікар запнув щільніше поли поношеного військового мундира без погонів і похитав головою.
— Для старої людини, голубе, нема нічого гіршого ніж відлюдне місце. Хто твердить протилежне, той бреше. Все одно як мелють дурниці молоді, коли говорять про наближення старості. Запевняю вас, мені приємніше було б слухати канонаду важких гаубиць, ніж жити в такій огидній тиші. Із задоволенням проміняв би цей сосновий бір з його озоном на гомінку і курну міську площу. Відверто кажу вам.
— Ви, мабуть, пишете спогади? — спитав Абакум. Лікар ніяково всміхнувся, плямкнув і повільно погладив відвисле підборіддя.
— Я, голубе, брав участь у двох війнах, пережив двох царів, одне регентство, бачив, як ішов до своєї загибелі старий лад і виник новий, молодий. Я бачив дуже багато, тому й спогадів у мене чимало. А втім, як ви здогадались, що я пишу спогади?
— Це видно, — відповів Абакум. Він був задоволений і вулицею, і квартирою, йому хотілося довше постояти на балконі і поговорити. — Це видно, — повторив він. — Є психологічні передумови і красномовні наочні докази. По-перше, ви багато бачили, пережили і, отже, у вас багато спогадів. Вони пов'язані з армією, з вашим життям у військах, з цікавими особами, які відігравали значну роль у громадському житті. Ось вам перша передумова для мемуарів. По-друге, ви активна людина, військова служба привчила вас до активного життя. Ви не можете нічого не робити, ненавидите без діяльність, нудьга і тиша лякають вас. Ось вам і друга передумова. По-третє, ви далекозора людина, але окуляри носите часто. Про це свідчить глибока смужка на вашому переніссі. А коли далекозора людина носить окуляри? Коли читає або пише. Але якщо людина тільки читає або перегортає книжки чи журнали, в неї на пальцях, звичайно, не буде чорнильних плям. Тим часом вказівний і середній пальці вашої правої руки добре-таки замазані фіолетовим чорнилом. Більше того, — біля першого суглоба вашого середнього пальця ясно видно ямку. Вона утворюється на цьому місці, коли пишуть звичайною ручкою, тому, що на неї натискають вказівним пальцем. Ви пишете простою дерев'яною ручкою, до того ж дуже швидко і впевнено, як більшість лікарів. Можу також сказати, що ручка ваша червоного кольору. Там, де ваш великий палець з'єднується з долонею, як бачите, є ледве помітна червона пляма. Ви повна людина, рука у вас під час роботи пітніє. Піт розчиняє фарбу, а вона, в свою чергу, залишає сліди на шкірі. Хіба я помиляюсь, лікарю? — Абакум випустив з рота клуб диму і весело всміхнувся. — Гадаю, ви погодитесь зі мною. Чи заперечуєте?
Лікар порився в кишенях мундира, знайшов окуляри і, надівши їх на трохи приплюснутий ніс, здивовано втупився в Абакума.
— Ви досить цікавий індивід, — сказав він після невеликої паузи. — У вас на диво розвинута зорова пам'ять і природжені математичні здібності. З вас міг би вийти чудовий артилерист! Шкода, що ви не маєте військової освіти. Ви граєте у бридж? Так? А в шахи? Ну, тоді обіцяю, що не дам вам нудьгувати. Може, спуститесь униз випити чашку кофе?
Так відбулось знайомство Абакума з лікарем Свинтилою Савовим, підполковником запасу, який наймав перший поверх будинку.
Це був давно овдовілий старик. Сини й дочки його вже обзавелися своїми сім'ями і дуже рідко згадували про те, що треба навідати батька. Його доглядали дві жінки, цілком протилежні і за віком, і за характером: хатня робітниця Йордана, шістдесятирічна стара діва, яка виняньчила йому дітей, і внучка його брата Віолета — весела примхлива дівчина, студентка першого курсу Художньої академії.
Коли підполковник і Абакум спустились униз, щоб випити кофе, їх зустріла Йордана. Вона безцеремонно і критично оглянула гостя і
