Пригода опівночі. Однієї дощової осені - Андрій Гуляшки
Після того як Абакум підписався під медичним протоколом і тіло Ірини поховали на сільському кладовищі в Триграді, він піднявся на косогір, що починався одразу ж за селом, а далі губився в густому, мовчазному ялиновому лісі. Захов довго блукав по таємних козиних стежках біля прикордонної смуги, спритно обминаючи секретні сторожові пости. Він міг дістати кулю в лоб, але ця гра із смертю тішила його, відволікала од тяжких думок і, здавалося, знову сповнювала життєвими силами ослаблені нерви.
Цілком захопившись грою, Абакум не помічав, як летить час, аж доки червонуватий диск сонця не нахилився до далекого кошлатого тім'я Карабаїру. Вечірні присмерки забарвили в синій колір глибокі яри, але верхівки ялин все ще виблискували золотом. Над галявинами нечутно пролітали кажани. Ледачі сови оправляли після денного сну пір'я і з цікавості витягували шиї. Блакитні й рожеві тіні сплітались у мереживо на вузьких лісових стежках. На небі спалахнули перші сріблясті зорі. Гірське царство поринуло в море густої синьої тиші.
Багато кілометрів пройшов Абакум за ці післяобідні години, і все по нерівному шляху, крізь хащі. Та тільки тепер, коли гори розкрили перед ним усю свою ніжну красу, залиту рожевим промінням заходу, він відчув утому. Вона тиснула ш його мозок, мов важка крижина. І Абакума раптом охопило непереборне бажання кинутись на землю, заритись у листя, заснути глибоким сном, щоб забути про вчорашні події в Даудовій кошарі.
У Триград він прибув посвіжілий (принаймні таким він здався Ахмедові Парутеву), від нього пахло хвоєю і смолою. Ахмед боготворив Абакума, сліпо схилявся перед ним, але в той же час страшенно боявся його і тому не міг глянути йому в очі. Хлопець відчував силу цієї людини по ході, рухах, по твердій впевненості, яка звучала в його голосі, а очей уникав. Та коли б Ахмед подивився в них, переборовши жах, то помітив би гарячкові, хворобливі вогники, які спалахували в розширених зіницях, хоч навряд чи зрозумів би, що означають вони. Для нього ці вогники болю здалися б виразом якоїсь надприродної, незбагненної сили.
Прощаючись з Ахмедом, Абакум подарував йому на пам'ять свою запальничку. Потім лейтенант Георгієв підвіз Захова на мотоциклі до села Тешел. По дорозі Абакум наспівував собі під ніс якусь веселу пісеньку. І в лейтенанта склалось враження про свого пасажира, як про людину, повну кипучої енергії, улюбленця долі, що народився під щасливою зорею.
У селі Абакум пересів на газик, описав з погашеними фарами широке коло на площі і, на превеликий подив лейтенанта, раптом різко звернув на дорогу, яка вела в Доспат. Лейтенант знав, що Захов збирався їхати в Софію, і це несподіване відхилення од маршруту здивувало його.
Він довго дивився услід машині і, коли мерехтливі червоні вогники «стопів» зникли в темряві, знизав плечима.
Газик мчав до Момчилово, розсікаючи променями темряву, застилаючи глибокі вибоїни складчастою золотистою скатертиною, вихоплюючи з пітьми то дрімливі сосни й похмурі ялини, то глибокі яри, то величезні стрімкі скелі, вкриті лишайником і мохом.
Через годину газик вже пролетів через Ликіте. Село, поринувши у глибокий сон, наче спустіло. На скелях Зміїці, колись зловісних і безлюдних, тепер мерехтіли електричні вогні, а біля підніжжя, де чорніли тимчасові бараки шахтарів, сяяла сліпуча заграва п'ятисотватних ламп. Ніщо вже не нагадувало про зловісну романтику таємничої колись Зміїці. Дивлячись на мерехтливі вогники на скелях, Абакум згадав учителя Методія і сумно всміхнувся. Він думав і про зниклу дику романтику Зміїці, і про незвичайну долю вчителя, і про вдову лісничого — в'язальницю Марію. Тепер учитель жив у Смоляні і в цю мить, мабуть, міцно спав, обнявши в'язальницю Марію, яка, нарешті, стала його дружиною.
Вогні шахтарського селища залишились позаду. Газик вже мчав по ґрунтовому шляху між луками прямо назустріч невидимому вночі Карабаїру. Стрілка спідометра тремтіла на цифрі вісімдесят. Ось і Момчилово. Знайоме перехрестя між Верхньою і Нижньою вулицями. Ілчів шинок, який притулився збоку, наче квочка, що настовбурчила пір'я. Абакумові захотілося зайти туди — так багато виникло яскравих спогадів, пов'язаних з двома похмурими кімнатками шинку і старою дерев'яною стойкою.
Але Ілчів шинок був мертвий в цей час. Тільки його старі кам'яні сходи перед ґаночком з'явились на мить, вихоплені з пітьми світлом фар.
Абакум повільно пробирався вузькими кривими вуличками, погасивши фари і зменшивши швидкість, щоб не зчиняти шуму. В густій темряві орієнтувався по пам'яті, майже наосліп, і, як завжди, безпомилково. Нарешті, він обережно загальмував і вимкнув мотор.
Очі Абакума, як і раніше, нічого не розрізняли, але він був певен, що зупинився в потрібному місці. Деякий час постояв нерухомо, звикаючи до темряви. І морок справді наче став розсіюватись: перед ним виник, мов довга тінь, низенький колючий пліт.
Абакум задоволено всміхнувся, йому не тільки. пощастило знайти огорожу, а навіть зупинити машину саме там, де був лаз. Абакум запам'ятав його ще з минулого року. Цей успіх освіжив Захова.
У цьому місці огорожі лозини було витягнуто і закинуто в бур'яни. Перелізши, Абакум відлічив тридцять кроків до будинку. Останній крок привів його до стовбура знайомої кряжистої сосни. Побілені вапном стіни двоповерхового будинку невиразно виступали з темряви.
Абакум був спокійний, наче повертався з дороги у свою власну домівку.
Тихенько постукав у вікно. Прислухався і знову постукав. А коли помітив, що занавіски колихнулися, чиркнув сірником, закурюючи цигарку. Вогник осяяв його обличчя жовтим світлом. У будинку хтось здивовано зойкнув. Абакум відчув легкі докори совісті і винувато всміхнувся.
На порозі перед ним стояла в самій сорочці його колишня хазяйка. Балабаниха, не поспішаючи і не промовивши ні слова, зачинила двері на засув, потім посунула на вікні занавіску так, щоб не лишилось ні найменшої щілинки. В кімнаті стало темно, мов у пеклі. Абакум чув, як м'яко ступають по підлозі її босі ноги, і тільки по цьому шуму догадувався, де вона.
Поки він стояв, Балабаниха засвітила лампу і,
