Пригода опівночі. Однієї дощової осені - Андрій Гуляшки

влаштувати нове житло. З педантизмом, наявність якого в собі він досі не підозрював, і з великим запалом та натхненням Абакум обставив не тільки спальню і кабінет, але навіть кухню, ванну і передпокій. З ранку до вечора він переносив і розставляв меблі, наче все життя займався тільки домашнім господарством. Нарешті, на четвертий день, надвечір, коли все було закінчено, відчинив дверцята високої стінної печі і підніс до трісок запалений сірник. Камін жадібно проковтнув вогник, і в ту ж мить холодна, волога кімната неначе наповнилась життям. Полум'я весело затанцювало, і на протилежній стіні заблищали рожеві відблиски.

Абакум набив люльку і, влаштувавшись зручніше біля каміна, простягнув ноги. Сірий дощовий день згасав. Вітер тихенько посвистував за вікном, час від часу обсипаючи шибки крупними краплями дощу.

Нічого особливого за ці дні не трапилось. Час пролетів непомітно в шуканні книжкових шаф та інших меблів і в розстановці бібліотеки. Підполковник познайомив Абакума з своєю внучкою, але Абакум встиг обмінятися з нею лише кількома словами. Вони зустрілись випадково на подвір'ї.

— Ось вона, вітрогонка! — сказав підполковник і, намагаючись надати своєму голосу жартівливого тону, спитав її: — Як тебе звуть, дівчино?

— Ти мене питаєш, дідусю? Віолеткою мене звуть, — відповіла вдавано тоненьким голоском дівчина.

— А куди ти йдеш, Віолетко?

— У школу, дідусю.

— А навіщо тобі цей підрамник?

— Щоб малювати, дідусю.

— Так, так, — старик кашлянув. — Познайомся з оцим добрим дядечком. Він житиме над нами.

— О, дуже приємно, — всміхнулась дівчина і подала руку.

«Маленька, як у Сії», — подумав Абакум і в свою чергу спитав:

— А хто вам викладає живопис?

Вона назвала прізвище професора.

Абакум подивився їй в очі. Секунду вона витримала його погляд. Потім злегка почервоніла і ніяково опустила голову.

— Ох, і буде ж вам лихо з цим професором, — зауважив Абакум. — Це страшенний педант і не терпить, коли з ним хитрують.

Вона знизала плечима і нічого не відповіла. Дощ став дужчий, і Абакум поспішив увійти в будинок.

Вони зустрілись ще двічі. Але вдавали, ніби кудись дуже поспішають і в них немає часу для розмов.

Тепер Абакум сидів біля вогню, курив і ліниво обмірковував план своєї майбутньої роботи. Але вітер, який вив за вікном, шум дощу і легке потріскування дров у каміні плутали його думки і непомітно навіювали дрімоту. Уже стемніло і грайливі відблиски вогню стали багряними, коли раптом задзвонив телефон, сповнивши на мить кімнату тривогою.

Це був перший телефонний дзвінок у новій квартирі.

Абакум зняв трубку і почув у мембрані м'яке сопрано Віолети. Внучка підполковника питала, чи можна зайти до нього на одну-дві хвилинки…

— Прошу, — сухо відповів Абакум.

На другому кінці провода, як видно, не засмутились цією досить лаконічною відповіддю, бо до Абакума донеслось бадьоре:

— Дякую.

Він засвітив люстру, і в кімнаті одразу стало якось урочисто й світло. Почувши кроки на сходах, Абакум відчинив двері і з стриманою люб'язністю запросив дівчину ввійти.

— Господи, скільки світла! — вигукнула вона здивовано і застигла на порозі. — Як на електростанції! У вас не болять очі?

— Ні, — відповів Абакум.

Дівчина все ще стояла у дверях, з цікавістю розглядаючи обстановку кімнати.

— А я думала, що у вас похмуро і непривітно. Виходить, помилилась, і до того ж дуже.

Абакум нишком стежив за нею. «Наче я уже бачив її тисячу разів», — дивувався він. Потім спитав:

— А чому ви думали, що в мене повинно бути похмуро і непривітно?

— Чому? — Віолета підійшла до полиць з книжками і, не повертаючись до нього, відповіла: — Тому, що у вас завжди похмурий вигляд. Ви хіба не знаєте цього? Пробачте, але досить подивитися вам в очі, як проймає мороз. Слово честі!

— Невже в мене такі погані очі? — посміхнувся Абакум.

— Пробачте, я цього не сказала! — вона крадькома глянула на нього через плече і дзвінко розсміялась. — Ось і образила вас, сама того не бажаючи. Ні, зовсім не погані, навпаки. Я б навіть сказала, що вони красиві. Але що це за краса, господи!

— Яка ж вона? — поцікавився Абакум.

— По правді кажучи, неприємна. Ви не сердитесь на мене?

— Зовсім ні. Кажіть далі!

— 1 книжки у вас одна нудніша за іншу.

Вона знизала плечима так, наче не хотіла брати на себе чужу вину, і тяжко зітхнула.

— Яка людина — такі й книжки! — зауважив Абакум.

Дівчина знову глянула на нього краєчком ока, усміхнулась і, помовчавши трохи, сказала:

— Ви мені позавчора говорили, що я хитрую, пам'ятаєте?

— Так що ж?

— Нічого. Вперше бачите людину і одразу ж: хитруєте! А на якій підставі, скажіть, будь ласка?

— Ви і зараз хитруєте, — кинув Абакум.

— Он як? — вона повернулась до нього, і на її щоках розлився легкий рум'янець.

— Так. Позавчора ви обманули свого діда, сказавши, що йдете на заняття з живопису. Так же? Але ви йшли зовсім не на заняття. На заняття з живопису не ходять з порожнім підрамником, а натягають на нього полотно.

Віолета стояла біля каміна, опустивши голову. Рум'янець на її щоках став ще яскравіший.

— А у вас полотна не було. У вас взагалі нічого не було, крім порожнього підрамника. Оце я й називаю хитрістю і думаю, що не помиляюсь. Можливо, у вас в той день було побачення з нареченим?

— Це вже моя особиста справа, — тихо відповіла Віолета.

«Як страшенно схожа на Ірину, — промайнуло в голові Абакума. — На Ірину під час її мандрівки у Відень».

— Так, — погодився Абакум, і голос його затремтів, — Випадок з підрамником — ваша особиста справа, я з вами згоден. — Він