Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха

– Місце ідеальне, сам же бачив. Туди ніхто не поткнеться, потреби нема. Усе?

– Не все. Головне попереду. Сьогодні ти сполошився, Саво. Чесно визнай – моя поява плюс моє розкриття прискорили процес і поміняли твої плани.

Ярмолюк знову сплюнув.

– Нехай так. І?

– Розумний, та не дуже. Думаєш, поки машина запрацює, поки начальство погодить між собою всі пункти, швиденько забереш вантаж і доправиш, куди треба. Наввипередки побігаєш. Саме тому дав мені час до ранку. Бо завтра вранці твоя оборудка вже прокрутиться, сліди заметеш, колегам доведеться починати з нуля.

– Об мене, Чотарю, зуби ламали всі.

– Та зрозуміло, Саво, зрозуміло. Тільки цього разу є нюанс: справа дуже серйозна. Накрити треба не лише тебе. Важливіше припинити великий міжнародний трафік. Задіяні поляки, навіть білорусів підтягнули. Київ уже готується рапортувати про успіх операції.

– До чого ти це все говориш?

Чотар наблизився впритул, товариськи, навіть із певною ніжністю поплескав Ярмолюка по плечу.

– Самовпевнений дуже ти. Неляканий. Тобі й твоїм людям дозволять узяти вантаж у тому доті. Потім візьмуть на польському кордоні всіх учасників. Знаю, бо тип, через якого пішла інформація про мене, давненько працює в Шацьку під прикриттям.

– Я не знаю, через кого…

– Дізнатися просто, – Чотар не дав договорити. – Ясно, пройшло через треті або навіть четверті руки. Хтось десь проколовся, буває. Тому операція перейшла в активну фазу. На волі тобі і твоїй банді гуляти щонайбільше до ранку. Чи коли там запланована передача крізь вікно на польському кордоні.

– Брешеш.

– Навіщо?

– Поняття не маю. Зливаєш поліцейську операцію. Тебе ж самого вирахують.

– За мене не журися, – Чотар вимучив посмішку. – Кажу ж, маю власний інтерес. Пенсія замала, ти правий.

– Ясно. Торгуєшся.

– Еге. Тільки гроші – то таке. Коли все пройде гладенько, сам вирішуй, яким буде мій гонорар. Важливіше зараз – Яна.

– Далася тобі дівка… Родичка?

– Не має значення. Умова така: я влаштовую так, що ти й твої люди проскакують повз усі засідки. У мене є людина, котра проведе через кордон.

– Я всі дірки в кордоні знаю.

– Тут – так. З того боку, – для наочності Вадим махнув у потрібному напрямку, – твоєї влади менше, Саво. Я проведу тебе й вантаж. Ти повернеш Яну. Сподіваюся, з нею нічого не сталося. Думай уже, часу нема.

Підполковник легенько смикнув себе за вухо, мовби стимулюючи мозкову роботу.

– Перетерти треба, – мовив нарешті.

– З ким? Не ліпи горбатого! Тут же, крім тебе, головних більше нема. Сам із собою побалакаєш? Давай, завжди цікаво побазікати з розумною людиною.

Ярмолюк не квапився з відповіддю.

Але для Чотаря це був якраз той випадок, коли мовчання красномовніше за будь-які слова.

Він уже виграв свій раунд.

Не перший.

7

Нарешті поїхали.

Переговорний процес тривав хвилин сорок. Увесь цей час Чотар сидів у машині під наглядом Жори. Той отримував неприховане, Вадим припустив навіть – близьке до сексуального, задоволення від того, що тримав його під пістолетним дулом. Себе Чотар дурити не збирався: відчуття не надто приємні. Але темрява дозволяла приховувати справжні емоції, відбиті на обличчі. Тому мав надію, що виходить виглядати байдужим і незворушним. Навіть опустив повіки, удаючи розслабленого, хоч насправді напруження вже сягало ватерлінії. Спокій.

Розплющив очі, почувши рух ззовні. Подався вперед, збираючись вийти, сіпнув дверцята. Зрадівши, Жора тицьнув його дулом під ребра. Сильно, мабуть, синець поставив.

– Тихо будь! Не рипайся!

– Нерви в кишеню, – процідив Чотар.

Відстань між ними була така, що закортіло врізати ліктем. Вгатити під бороду, дістати до горла, а ще краще – влупити точно в писок, роз’юшити, вмити кров’ю. Стримавшись, Вадим відсунувся назад, углиб салону. Дверцята вже прочинялися, почувся голос Ярмолюка:

– Вилазь.

Вадим вибрався, намагаючись не дивитися на Жору. Начальник міліції виглядав трохи збентежено, та все ж упевнено, як людина, що нарешті прийняла важливе рішення.

– Ну?

– Тобі б зараз триматися скромніше, – сказав Ярмолюк. – Жируєш на чужій території.

– Я вже чув це. Більше нічого нового?

– Де твоя людина?

– Де треба.

– А якщо знайду, прищучу? Ти будеш не потрібен.

– Шукай. У тебе час на те є?

Ярмолюк засопів.

– Так мислю, ти або блефуєш, Чотарю, або щось задумав.

– Обидва варіанти в яблучко.

– У тебе ще менше часу крутити.

– Блефую, бо не знаю напевне, чи в тебе дівчина, яка мене цікавить. Сам натякнув – знаєш, де вона, але ж блефувати можеш і ти. Про задум теж правда, бо моя людина тут давненько. Тобі злили мене, але ж мого товариша не вирахували. Операцію тут готують уже давно. Просто так збіглося, що зараз дівчина для мене важливіша. Мене і колегу задіяли неофіційно, неформально. У разі провалу все спишуть на нас, так переводять стрілки й перекидають відповідальність. Та кому я розказую, пане підполковнику!

– Мені.

– Ага, тобі. Людині, яка чудово знає, як працює падлюча система. Нікого не шкода. Хіба це перша чи остання невдала операція? Я тебе прошу.

Витягнувши телефон, Ярмолюк висвітив годинник на дисплеї.

– Робимо так, – промовив, розтягуючи слова, ніби думав і вирішував по ходу. – Ти проведеш нас повз засідки. Припустімо. Треба знати координати місця, до якого вийдемо. Там чекатимуть люди.

– З того боку кордону?

– Не твоє діло, – але тут же додав: – З обох. Щойно вантаж пройде, везу тебе туди, де чекає дівка. Робимо обмін.

– Це зовсім не обмін. Процедура інша.

– Може. Але буде така! – Ярмолюк підніс голос, та одразу вирівняв його. – Усе, Чотарю. Не хочеш – не треба.

– А якщо я проти? Скасуєш операцію? Дозволиш себе накрити?

– Не мене. Гаразд, утрачу вантаж. Повисне борг, та я знайду спосіб розплатитися. Повір, об мене поламають зуби навіть у Києві, якщо не вийде взяти на гарячому. Тепер, бач, не візьмуть. Думай про себе і дівулю свою. Відмовишся – знайдуть тебе на проклятій дорозі. Дівчину теж, пізніше трошки. То як, торгуємося?

– Ні, – Вадим мотнув головою. – Погнали.

– Молодець. То де нас чекати?

Чотар сподівався, що в темряві Ярмолюк прочитає його посмішку.

– Отут доведеться показати, на що ви здатні.

– Знову граєшся?

– Та де. З тобою догратися можна.

– Хоч це розумієш.

– Знайди спосіб визначити напрямок руху, як почнемо. Нехай твої підтягуються паралельно з нами, у режимі реального часу. Будемо, так би мовити, в одній системі координат.

– Все ж таки граєшся.

– У тебе свої умови. У мене – свої.

– Не в твоєму становищі ставити умови, Чотарю.

– Ми однакові, підполковнику. Ти готовий утратити вантаж – але