Хранителі смерті - Тесс Геррітсен

Щорічне барбекю в домі Ріццолі було вже майже двадцятилітньою традицією, і зірвати подію не могли ані чорні хмари, ані близькість дощу. Щоліта батько Джейн, Френк, гордо розводив вогонь у грилі надворі, клав на решітку стейки й курятину і на день ставав головним кухарем — на той єдиний у році день, коли він узагалі брав до рук кухарське приладдя.

Однак сьогодні головував не Френк, а детектив у відставці Вінс Корсак — перевертав стейки у хижій нірвані, бризкаючи жиром на велетенський фартух, яким було огорнуте його неабияке черево. Джейн уперше бачила за цим грилем когось, окрім батька. Це нагадувало їй про те, що ніщо не триває віч­но — навіть шлюб її батьків. За місяць після того, як Френк Ріццолі покинув дружину, на сцені, пританцьовуючи, з’явився Вінс Корсак. Контролюючи гриль, він розтлумачував усім сусідам, що саме він — новий чоловік у житті Анджели Ріццолі.

І новий господар барбекю не збирався покидати свій пост.

Загуркотів грім, над головою згустилися чорні хмари, тож гості поспішали занести тарілки в дім, перш ніж ударить блискавка. Та Корсак лишався біля грилю.

— Нізащо не дозволю пропасти цим чудовим шматкам філе, — сказав він.

Джейн підвела голову до перших краплин дощу.

— Усі йдуть у дім. Досмажимо їх у духовці.

— Знущаєшся? Якщо вже поклопотався купити годящу зрілу яловичину та обгорнути її беконом, треба й приготувати як годиться.

— Навіть якщо блискавка вдарить?

— Типу блискавка мене лякає? — він зареготав. — Гей, та я вже один раз умер. Ще один удар у груди старий мотор не зіпсує.

— А от бекон — може, — сказала Джейн, дивлячись на те, як скрапує у вогонь жир.

Два роки тому серцевий напад змусив Корсака піти у відставку, але від вершкового масла й м’яса його не віднадив. «І мама тут не помічниця», — подумала Джейн, зиркаючи на стіл для пікніків на веранді, з якого Анджела забирала вкритий майонезом картопляний салат.

Корсак помахав їй, коли вона заходила у сітчасті двері.

— Знаєш, твоя ма змінила моє життя, — звернувся він до Джейн. — Я голодував на тій дурній дієті з риби та салатів. А вона навчила мене смакувати життя.

— Це не з реклами пива?

— Вона просто вогонь. Боже, відколи ми почали зустрічатися, вона на таке мене намовляла! Вчора вмовила вперше в житті скуштувати восьминога. А тоді ми якось поїхали вночі купатися голяка…

— Зупинися. Мені не треба цього чути.

— Я наче заново народився. Ніколи не думав, що зустріну таку, як твоя ма.

Він підчепив стейк, перевернув його. Від гриля піднімався ароматний димок, і Джейн згадала усі ті літні барбекю, коли біля цього ж гриля стояв її батько. Але тепер Корсак гордовито носитиме стейки на тарілках, відкорковуватиме вино. «Ось від чого ти відмовився, тату. Чи твоя нова дівчина того варта? Чи ти прокидаєшся щоранку й питаєш себе, якого біса покинув маму?»

— Кажу тобі,— повторив Корсак. — Твій тато — йолоп, бо відпустив її. Але це найкраще, що зі мною траплялося.

Він різко замовк.

— О. Це було нечутливо з мого боку, так? Просто не втримався. Я такий у біса щасливий.

З будинку вийшла Анджела з чистою таріллю для м’яса.

— Чого це ти такий щасливий, Вінсе? — запитала вона.

— Через стейк, — відповіла замість нього Джейн.

Її мати засміялася.

— О, апетит у нього нівроку! — Вона провокативно штовхнула його стегном. — І я не тільки про їжу.

Джейн устояла перед бажанням закрити руками вуха.

— Я піду до будинку. Певно, Гебріел уже готовий передати мені Реджину.

— Зажди, — озвався Корсак і заговорив тихіше. — Поки ми тут, може, розповіси новини по тій чудернацькій справі? Чув, ви вже знаєте, як звати вбивцю-археолога. Син якогось техаського багатія, так?

— Де ти це почув? Ми про це не говорили.

— Маю свої джерела. — Він підморгнув Анджелі. — Хто колись був копом, копом і лишається.

І Корсак справді був добрим детективом, Джейн покладалася на його таланти.

— Чув, цей тип геть причинний, — сказав Корсак. — Убиває жінок і консервує їх собі на згадку. То правда?

Джейн зиркнула на матір, яка жадібно слухала їхню розмову.

— Може, іншим разом поговоримо. Не хочу засмучувати маму.

— О, та говоріть, — відгукнулася Анджела. — Обожнюю, коли Вінс розповідає про свою стару роботу. Він стільки всього мене навчив про те, як працює поліція. Я насправді збираюся, купити собі поліційну рацію. — Вона усміхнулася Корсаку. — І він навчить мене стріляти.

— Лише мені здається, що це погана ідея? — мовила Джейн. — Ма, зброя небезпечна.

— Ну ти ж маєш пістолет.

— Бо вмію ним користуватися.

— І я вмітиму. — Анджела присунулася ближче. — То що з тим підозрюваним? Як він відбирає тих жінок?

Невже її мама щойно вжила слово «підозрюваний»?

— У тих пань має бути щось спільне, — сказала Анджела й глянула на Корсака. — Як ти називав ту науку, про вивчення жертв?

— Віктимологія.

— Так, вона. То що з цього приводу каже віктимологія?

— Колір волосся, — відповів Корсак. — Я так чув, що всі три жертви були брюнетками.

— Тоді ти, Джейні, мусиш бути дуже обережна, якщо вже він любить чорненьких.

— Ма, у світі повно брюнеток.

— Але в нього під носом саме ти. Якщо він узагалі звертає увагу на новини…

— То знає, що краще триматися від Джейн подалі, — сказав Корсак. — Якщо хоче собі добра.

Він узявся знімати готові стейки з гриля й перекладати їх на тарелю.

— Ви вже тиждень як повернули ту дівчину додому, так? І нічого не сталося.

— Нічого підозрілого не бачили.

— То він, певно, поїхав із міста. До місць, де легше полювати.

— Або ж хоче, щоб усе трохи вляглося, — сказала Джейн.

— Так, і в цьому проблема, правда ж? На спостереження потрібні ресурси. Як ви знатимете, коли знімати охорону? Коли дівчина буде в безпеці?

«Ніколи, — подумала Джейн. — Джозефіна довіку озиратиметься».

— Думаєш, він знову вбиватиме? — спитала Анджела.

— Авжеж, убиватиме, — відповів Корсак. — Може, не в Бостоні, але гарантую: він десь полює просто зараз.

— Звідки ти знаєш?

Вінс переклав останній стейк на таріль і загасив вогонь.

— Бо так роблять усі мисливці.

23

Гроза збиралася весь недільний день, і тепер вони були в її центрі. Сидячи в своєму кабінеті без вікон, Джозефіна чула гуркіт грому. Цей звук струшував стіни з такою силою, що вона й не помітила, як до її дверей підійшов Ніколас, і збагнула, що він стоїть зовсім поруч, тільки коли він заговорив.

— Хтось сьогодні відвезе тебе додому? — запитав він.

Ніколас затримався на порозі, наче боявся увійти, буцімто наближення до неї заборонене. За кілька днів до того детектив Фрост проінструктував штат музею щодо питань безпеки й показав їм фото Бредлі Роуза, якого цифровим чином зістарили, бо минуло вже два десятиліття. Після повернення Джозефіни усі в музеї ставилися до неї, як до крихкого вантажу, і ввічливо трималися подалі. Усім було незатишно працювати з жертвою.

«А мені незатишно