Хранителі смерті - Тесс Геррітсен

— Який злочин вона вчинила? — запитала Джейн.

— Подробиць я не знаю. Вона казала, що я тоді була ще дуже мала.

— Вона щось украла? Когось убила?

— Мати про це не говорила. До тієї ночі в Сан-Дієґо я взагалі нічого про це не знала. Аж тоді вона сказала, чому не можна викликати поліцію.

— І ви зібрали речі й поїхали з нею, бо вона наказала вам бути чемною дівчинкою?

— А чого ви від мене чекали? — Джозефіна з викликом підняла голову. — Вона була моєю матір’ю. Я її любила.

— Однак вона розповіла вам, що вчинила злочин.

— Деякі злочини можна виправдати. Інколи просто не маєш вибору. Що б вона не скоїла, на це була причина. Моя мати була хорошою людиною.

— Яка втікала від закону.

— Тоді це закон помилявся.

Вона пильно дивилася на Джейн, відмовляючись відступати. Відмовляючись визнавати, що її мати була спроможна на злий учинок. Чи ж може мати хотіти більшої вірності від дитини? Така вірність могла бути помилковою, сліпою, але вона викликала захоплення, і сама Джейн хотіла б такої вірності від власної дочки.

— Тож ваша мати тягала вас від міста до міста, від імені до імені, — сказала Джейн. — А де ж у всьому цьому ваш батько?

— Мій батько помер у Єгипті, ще до мого народження.

— Єгипет? — Джейн вигнулася вперед, повністю зосередившись на молодій жінці. — Розповідайте.

— Він був французом, археологом на розкопках. — Вуста Джозефіни вигнулися тужливою посмішкою. — Вона розповідала, що він був дуже розумний, веселий. А передусім добрий. Це вона любила в ньому найбільше — доброту. Вони збиралися одружитися, а тоді сталася жахлива катастрофа. Пожежа.

Вона сковтнула.

— Джемма теж постраждала у ній.

— Джемма Гамертон була з вашою матір’ю в Єгипті?

— Так. — Від згадки про Джемму Джозефіна закліпала, відганяючи непрохані сльози. — Це я винна, так? Я винна в її смерті.

Джейн глянула на Фроста, який, схоже, був не менше за неї заскочений новою інформацією. Хоча він мовчав протягом усього допиту, тепер не встояв і запитав:

— Ці розкопки, на яких познайомилися ваші батьки. Де саме в Єгипті це було?

— Біля оази Сіва, у західній пустелі.

— Що саме вони шукали?

Джозефіна знизала плечима.

— Їм так і не вдалося знайти його.

— Його?

— Загублене військо Камбіза.

У наступній тиші Джейн майже чула, як клацають, стаючи на місце, фрагменти головоломки. «Єгипет. Камбіз. Бредлі Роуз». Вона розвернулася до Фроста.

— Покажи їй фото.

Фрост дістав знімок із теки, яку приніс із собою, передав Джозефіні. То був знімок, позичений у професора Квіґлі, зроб­лений у каньйоні Чако, — молодий Бредлі дивився просто в об’єк­тив блідими вовчими очима.

— Ви впізнаєте цього чоловіка? — запитав детектив. — Фото старе, зараз йому років сорок п’ять.

Джозефіна похитала головою.

— Хто він?

— Його звати Бредлі Роуз. Двадцять сім років тому він так само був у Єгипті. На тих же розкопках, де працювала ваша мати. Вони мали бути знайомі.

Джозефіна вдивилася у знімок, наче намагаючись побачити в цьому обличчі щось знайоме.

— Ніколи не чула цього імені. Вона про нього не говорила.

— Джозефіно, ми думаємо, що саме цей чоловік переслідував вас, — сказав Фрост. — Він напав на вас дві ночі тому. І ми маємо підстави вважати, що саме він — убивця-археолог.

Вона підвела злякані очі.

— Він знав мою матір?

— Вони разом були на розкопках, мали бути знайомі. Це може пояснити його зацикленість на вас. Ваше фото двічі з’являлося у «Бостон Ґлоуб», пригадуєте? У березні, скоро після того, як вас узяли до музею. І кілька тижнів тому, перед скануванням Мадам Ікс. Можливо, Бредлі побачив вашу схожість. Можливо, подивився на фото і побачив обличчя вашої матері. Ви на неї схожа?

Джозефіна кивнула.

— Джемма казала, що я точнісінько така, як мати.

— Як звали вашу матір? — запитала Джейн.

Спочатку Джозефіна не відповідала, наче сама ця таємниця так давно була похована, що тепер було важко згадати. Коли ж нарешті озвалася, голос її був такий тихий, що Джейн довелося нахилитися, щоб бодай щось почути.

— Медея. Її звали Медея.

— Ім’я на картуші, — сказав Фрост.

Джозефіна дивилася на фото.

— Чому вона про нього не говорила? Чому я ніколи не чула його імені?

— Схоже, саме ваша мати — ключ до всього, — сказала Джейн. — До того, що штовхає цього чоловіка на вбивства. Навіть якщо ви про нього не знаєте, він точно знає про вас і, певно, вже деякий час присутній у вашому житті, десь на периферії. Можливо, він щодня проїздив повз ваш будинок. Або ж сидів у автобусі, яким ви їхали на роботу. Ви просто не помічали його. Коли повернетеся до Бостона, нам буде потрібен список усіх місць, де ви буваєте, — усіх кав’ярень, усіх книжкових крамниць.

— Але я не повернуся до Бостона.

— Мусите повернутися. Інакше ми не зможемо вас захистити.

Джозефіна похитала головою.

— Мені буде краще деінде. Де завгодно.

— Цей чоловік вистежив вас аж тут. Думаєте, він не здатен це повторити? — голос Джейн був тихий і непохитний. — Я розкажу вам, що Бредлі Роуз робить зі своїми жертвами. Спочатку калічить їх, щоб вони не втекли. Так само, як вас. Як Мадам Ікс. На деякий час він зберіг їй життя. Заховав десь, де ніхто її не чув. Тримав у полоні тижнями, і бозна-що робив із нею у цей час.

Джейн заговорила ще м’якшим, інтимнішим тоном:

— І навіть після смерті вона залишалася у його владі. Він зберіг її, мов сувенір. Вона стала частиною його гарему, Джозефіно, гарему мертвих душ.

І тихо додала:

— Ви — його наступна жертва.

— Навіщо ви це робите? — вигукнула Джозефіна. — Думаєте, мені ще недостатньо страшно?

— Ми можемо вас уберегти, — сказав Фрост. — Вам уже замінили замки, і щоразу, як ви виходитимете з дому, ми влаштуємо вам супровід. Хтось ходитиме з вами усюди.

— Ми знаємо, хто наш убивця, — сказала Джейн. — Знаємо, як він діє, тож перевага на нашому боці.

Джозефіна мовчки зважувала варіанти. Тікати чи дати бій. Самі крайнощі, без півзаходів.

— Повертайтеся до Бостона, — сказала Джейн. — Допоможіть нам покласти цьому край.

— Ви справді зробили б це на моєму місці? — тихо спитала молода жінка і підвела очі.

Джейн дивилася просто на неї.

— Саме так і зробила б.

22

Двері квартири прикрашав ряд блискучих нових замків.

Джозефіна застібнула ланцюжок, повернула замок і закрила засув. Тоді про всяк випадок підсунула стілець під ручку дверей — невелика перешкода, але принаймні попередити може.

Незграбно маневруючи на милицях у гіпсі, вона придибала до вікна й визирнула на вулицю. Побачила, як детектив Фрост вийшов з її будинку й сів у авто. Раніше він міг би глянути вгору, усміхнутися їй, приязно махнути рукою, але не тепер. Тепер він поводився з нею суто по-діловому, такий же холодний та