Хранителі смерті - Тесс Геррітсен

— Ні, це не так.

— То чому ви мене про це розпитуєте?

— Бо стріляти чоловікові в потилицю — точно нелегально.

Обличчя Джозефіни нічого не виражало.

— Якому чоловікові? — спокійно спитала вона.

— Тому, який помер у вашій спальні.

— Я не знаю, про що це ви.

Дві жінки пильно дивилися одна на одну. Ріццолі подумала: «Може, Фрост і не бачить тебе наскрізь, а от я, чорт забирай, бачу».

— Ви колись чули про речовину під назвою люмінол? — спитала вона.

Джозефіна знизала плечима:

— А мала б?

— Вона вступає в реакцію із залізом у старих слідах крові. Якщо оббризкати нею поверхню, будь-які залишки крові яскраво світитимуться в темряві, наче неон. Хай як ретельно прибираєш чиюсь кров, усі сліди змити неможливо. Навіть після того, як ви з матір’ю усе підмели й вимили, кров лишилася там, сховалася у тріщинах. У плінтусах.

Цього разу Джозефіна нічого не відповіла.

— Коли поліція Сан-Дієґо обшукала ваш старий будинок, вони все побризкали люмінолом. Одна кімната світилася, мов божевільна. Ваша кімната. Тож не кажіть, що нічого про це не знаєте. Ви там були. Вам точно відомо, що сталося.

Джозефіна зблідла.

— Мені було чотирнадцять, — тихо промовила вона. — Це було давно.

— Убивство не має терміну давності.

— Убивство? То от чим ви це вважаєте?

— Що сталося тієї ночі?

— То було не вбивство.

— А що ж тоді?

— Самозахист!

Джейн вдоволено кивнула. Вони кудись просуваються. Нарешті вона визнала, що у її спальні справді помер чоловік.

— Як це сталося? — знову запитала вона.

Джозефіна глянула на детектива Фроста, наче шукаючи підтримки. Він стояв біля дверей, обличчя в нього було холодне й непроникне, тож, вочевидь, не варто було чекати на послуги чи співчуття від нього.

— Час викласти все, як є, — сказала Джейн. — Зробіть це для Джемми Гамертон. Вона заслуговує на справедливість, хіба ні? Я так думаю, що вона була вашою подругою.

Коли Джозефіна почула ім’я Джемми, її очі заповнилися сльозами.

— Так, — прошепотіла вона. — Більше ніж подругою.

— Ви знаєте, що вона померла?

— Детектив Ебботт мені сказав. Але я й так знала, — прошепотіла Джозефіна. — Бачила, як вона лежала на підлозі…

— Я вважаю, що ці події пов’язані — смерть міз Гамертон та стрілянина в Сан-Дієґо. Якщо ви хочете справедливості для своєї подруги, відповідайте мені, Джозефіно. Чи краще називати вас Сьюзен Кук? Бо у Сан-Дієґо вас звали саме так.

— Тепер мене звати Джозефіною. — Вона втомлено зітхнула, припиняючи опиратися. — Це ім’я я носила найдовше, звикла до нього.

— Скільки імен ви мали?

— Чотири. Ні, п’ять. — Вона похитала головою. — Уже навіть і не пам’ятаю. Щоразу, коли ми переїжджали, ім’я змінювалося. Я думала, що Джозефіна — це останнє.

— Як вас насправді звати?

— Хіба це має значення?

— Має. Яке ім’я вам дали за народження? Можете сказати правду, рано чи пізно ми все одно дізнаємося.

Джозефіна переможено опустила голову.

— Прізвище було Соммер, — тихо сказала вона.

— А ім’я?

— Нефертарі.

— Незвичне ім’я.

Жінка втомлено засміялася.

— Моя мати ніколи не обирала простих рішень.

— Так звали якусь єгипетську царицю?

— Так. Дружину Рамзеса Великого. «Нефертарі, заради якої сходить сонце».

— Що?

— Так казала моя мати. Вона любила Єгипет. Постійно говорила про те, як повернеться туди.

— І де зараз ваша мати?

— Померла, — тихо відповіла Джозефіна. — Три роки тому, в Мексиці. Її збило авто. Коли це сталось, я вчилася в аспірантурі у Каліфорнії, тож більше не маю чого сказати…

Джейн узяла стілець і сіла біля ліжка.

— Але можете розповісти про Сан-Дієґо. Що сталося тієї ночі?

Джозефіна згорбилася, опустила плечі. Вони загнали її у глухий кут, і вона про це знала.

— Було літо, — почала вона. — Ніч була тепла. Мати завжди наполягала, щоб ми замикали усі вікна, але я тієї ночі лишила своє відчиненим. Так він і проліз до будинку.

— Крізь ваше вікно?

— Мати щось почула, прийшла до мене. Він на неї напав, вона захищалася. Захищала мене. — Вона подивилася на Джейн. — Вона не мала вибору.

— Ви бачили, як це сталося?

— Я спала. Мене розбудив постріл.

— Пам’ятаєте, де стояла ваша мати, коли це сталося?

— Я не бачила. Кажу ж, я спала.

— То як ви знаєте, що це був самозахист?

— Він був у нашому домі, у моїй кімнаті. Це ж усе виправдовує, чи не так? Коли хтось вдирається до твого дому, чи ж ти не маєш права стріляти в нього?

— У потилицю?

— Він розвернувся! Збив її з ніг і розвернувся. І вона вистрелила.

— Я думала, ви цього не бачили.

— Вона мені так сказала.

Джейн відкинулася на спинку стільця, не зводячи очей із молодої жінки. Минали хвилини — нехай тиша справляє свій вплив. Нехай підкреслює той факт, що Джейн вивчає кожну пору, кожен найдрібніший рух на обличчі Джозефіни.

— Отже, ви з матір’ю маєте мертве тіло у вашій спальні, — сказала Джейн. — Що було далі?

Жінка набрала повітря.

— Мати про все подбала.

— Тобто витерла кров?

— Так.

— І поховала тіло?

— Так.

— Вона викликала поліцію?

Джозефіна стиснула кулаки. Прошепотіла:

— Ні.

— А вранці ви поїхали з міста.

— Так.

— Ось цієї частини я не розумію, — сказала Джейн. — Здається мені, що ваша мати ухвалила дивне рішення. Ви кажете, що вона вбила цього чоловіка, захищаючись.

— Він удерся до нашого будинку. Був у моїй спальні.

— Подумаймо про це. Якщо чоловік вдирається до вашого будинку й нападає на вас, ви маєте право використати зброю на свій захист. Коп може навіть вас по плечі за це поплескати. Однак ваша мати не викликала поліцію. Натомість вона витяг­ла тіло у двір і закопала. Змила кров, спакувала речі дочки й поїхала з міста. Вам це здається логічним? Бо мені, чорт забирай, ні. — Джейн нахилилася до Джозефіни, агресивно вторгаючись до її особистого простору. — Це була ваша мати. Вона мала сказати вам, чому вчинила саме так.

— Я була налякана і не розпитувала.

— І вона нічого не пояснила?

— Ми втекли, от і все. Я знаю, що зараз це звучить нерозважливо, але ми вчинили саме так. Панікуючи, втекли з міста. А після такого до поліції іти не можна. Тебе вважатимуть вин­ним тільки тому, що втік.

— Ваша правда, Джозефіно. Ваша мати збіса винна. Того чоловіка застрелили у потилицю. Поліції Сан-Дієґо не здалося, що це схоже на самозахист. Радше — на холоднокровне вбивство.

— Вона зробила це, захищаючи мене.

— То чому не викликала поліцію? Від чого вона втікала? — Джейн нахилилася ще ближче, до самого обличчя жінки. — Джозефіно, мені потрібна правда!

Здавалося, з легень Джозефіни вилетіло все повітря. Опустивши плечі, вона переможено повісила голову.

— В’язниця, — прошепотіла. — Моя мати тікала від в’язниці.

Саме цього вони й чекали. Це все пояснювало. Джейн бачила це у поставі молодої