Хранителі смерті - Тесс Геррітсен

й пригнічені чоловіки не дуже добре пасують одне до одного. Чи, може, це його образило б? Чи опирався б він? Усі ці практичні речі проносилися в її голові, поки вона плескала його по плечі, буркочучи щось нерозбірливо співчутливе. «До дідька ту Еліс. Вона мені ніколи не подобалася. А тепер це стерво пішло й зіпсувало і моє життя теж».

Фрост раптом підвівся і пішов до дверей.

— Я мушу забратися звідси.

— Куди це ти йдеш?

— Не знаю. Додому.

— Слухай, я зателефоную Гебріелу. Переночуєш сьогодні в нас, на дивані.

Напарник похитав головою.

— Не треба. Я маю побути сам.

— Як на мене, це погана ідея.

— Я не хочу зараз товариства, ясно? Просто дай мені спокій.

Джейн роздивлялася його, намагаючись прорахувати, чи варто на нього тиснути. І збагнула, що на його місці так само воліла б заповзти в якусь щілину і ні з ким не говорити.

— Ти впевнений?

— Так.

Він випростався, наче готуючись до виходу з музею, повз колег, які побачать його обличчя й чудуватимуться, що ж сталося.

— Вона не варта твоїх сліз, — сказала Джейн. — Я так вважаю.

— Може, й так, — тихо відповів Фрост. — Але я її кохаю.

Він вийшов із кімнати.

Джейн пішла слідом за ним і стояла на третьому поверсі, слухаючи, як його кроки відлунюють униз сходами. І питала себе, чи варто все ж було забрати в нього зброю.

25

Невтомне скрапування води било по зболеній голові, наче молотком. Джозефіна застогнала, і її голос покотився відлунням, ніби вона була в якійсь печері, де смерділо пліснявою й вологою землею. Розплющивши очі, вона побачила чорноту, таку густу, що, простягнувши руку, очікувала відчути її й на дотик. Хоча рука була в неї перед обличчям, не видно було навіть натяку на рух, навіть обрисів силуету. Від спроб зосередитися на темряві у шлунку закрутило.

Відганяючи нудоту, вона заплющила очі й перекотилася на бік, притиснувшись щокою до вологої тканини. Намагалася розібратися, де ж опинилася. Потроху зауважувала деталі. Скрапує вода. Холодно. Матрац смердить цвіллю.

«Чому я не пам’ятаю, як потрапила сюди?»

Останнім її спогадом був Саймон Кріспін — звук його стривоженого голосу, крик у темряві музейного підвалу. Але то була інша темрява, не ця.

Джозефіна знову розплющила очі, але цього разу шлунок стиснуло страхом, не нудотою. Долаючи запаморочення, вона сіла. Серце гучно калатало, у вухах шуміла кров. Простягнувши руку за межі матраца, вона відчула холод бетонної підлоги. Пошарудівши по периметру, намацала глек з водою. Сміттєве відро. І щось м’яке, вкрите тріскотливим пластиком. Вона стиснула знахідку й відчула дріжджовий аромат хліба.

Що далі Джозефіна досліджувала, то більше розширювався її темний простір, виходячи за межі острова матраца. Вона поповзла навколішки, дряпаючи гіпсом по підлозі. Коли матрац залишився у темряві позаду, жінка запанікувала, що не зможе знайти його знову, що довіку блукатиме холодною підлогою в пошуках цього жалюгідного шматочка комфорту. Але недосліджена місцина була не такою великою: вона скоро наштовх­нулася на грубу бетонну стіну.

Спершись на неї, жінка підвелася. Зусилля виснажило її, довелося притулитися до стіни, заплющивши очі, й чекати, доки в голові трохи не проясніє. Тепер вона розбирала й інші звуки. Цвірінчання комах. Шурхотіння якоїсь дрібної істоти по підлозі. І, пробиваючись крізь усе це, десь постійно крапала вода.

Джозефіна покульгала вздовж стіни, визначаючи кордони своєї тюрми. За кілька кроків опинилася біля першого ж кутка. Її дивним чином потішило те, що чорнота була не безмежна, що у цих мандрах всліпу вона не звалиться з краю цього всесвіту. Тож вона пошкутильгала далі, виставивши руку, в пошуках наступної стіни. Десяток кроків — і вона дісталася другого кутка.

Її в’язниця поступово набувала обрисів.

Вона пройшла вздовж третьої стіни, дісталася чергового кутка. «Дванадцять кроків на вісім, — подумала Джозефіна. — Сім на одинадцять метрів. Бетонні стіни й підлога. Підвал».

Рушивши вздовж наступної стіни, вона перечепилася об якусь річ, яка відкотилася в темряву. Простягнула до неї руку — відчула вигнуту шкіряну поверхню, горбки стразів. Підбор шпилькою.

Жіноча туфля.

«Тут побувала ще одна полонянка, — подумала вона. — Ще одна жінка спала на цьому матраці, пила з цього глека». Вона стиснула туфлю, кінчиками пальців досліджуючи кожен вигин, відчайдушно шукаючи підказок на те, хто нею володів. «Моя сестра у нещасті». Туфля невеличка, тридцять шостого чи тридцять сьомого розміру, і, зважаючи на стрази, вочевидь, була ошатна, до гарної сукні й сережок, до вечора з особливим чоловіком.

«Або не тим чоловіком».

Раптом Джозефіну затрусило від холоду й відчаю. Вона притиснула туфлю до грудей. Взуття мертвої жінки, сумнівів у цьому не було. Скількох інших тут тримали? Скільки ще буде після неї? Вона тремтливо набрала повітря й уявила, що відчуває їхні запахи — страх і відчай кожної жінки, яка тремтіла в цій темряві, що загострювала усі інші відчуття.

Вона чула, як пульсує кров у артеріях, відчувала, як холодне повітря заповнює легені. І відчувала запах вологої шкіри від туфлі, яку тримала в руках. «Коли втрачаєш зір, — подумала зрештою, — помічаєш усі ті невидимі подробиці, які пропустила б раніше, так само, як бачиш місяць тільки тоді, коли нарешті сідає сонце».

Стискаючи туфлю, мов талісман, жінка змусила себе продов­жити обстеження своєї в’язниці, думаючи, чи не ховаються в темряві інші натяки на попередніх бранок. Уявляла собі підлогу, всипану речами мертвих жінок. Тут годинник, там помада. «А що тут колись знайдуть після мене? — подумала вона. — Чи залишу я хоч якийсь слід, чи стану черговою зниклою жінкою, про останні години життя якої не знатиме ніхто?»

Бетонна стіна раптом обірвалася, змінилася деревом. Джозефіна зупинилася.

«Я знайшла двері».

Ручка на дверях повернулася легко, та відчинити їх вона не змогла — двері були замкнені з іншого боку. Жінка заверещала, почала бити в двері кулаками, але дерево було міцне, і ці жалюгідні зусилля принесли тільки синці на руках. Вона виснажено сперлася на двері спиною і через гупання серця почула щось нове — звук, який змусив її скам’яніти від страху.

То було гарчання, низьке й загрозливе, і в темряві Джозефіна не могла визначити, звідки воно йде. Уявила гострі ікла й пазурі; уявила, як істота насувається на неї навіть зараз, готуючись до стрибка. А тоді почула дзеленчання ланцюга й шкрябання десь над головою.

Вона глянула вгору. Вперше завважила крихітний промінь світла, такий слабкий, що спочатку не повірила очам. Але поки дивилася, промінь поступово яскравішав. То світанок сяяв крізь крихітне забите вентиляційне віконце.

По дошках шкрябали пазурі, пес намагався пробитися до неї знадвору. Судячи з гарчання, звір був великий. «Я знаю, що він там, а він знає, що я тут, — подумала жінка. — Він відчуває запах мого страху, і хоче спробувати його ще й на смак». Вона ніколи не мала собак і мріяла одного дня завести бігля чи, може, шетландську вівчарку — пса милої, товариської породи. Не таку потвору, яка зараз охороняла те вікно. Не звіра, який, судячи зі звуків, міг спокійно розірвати їй горлянку.

Пес загавкав. Вона почула, як вищать шини, як вимикається двигун.

Скам’яніла. Серце билося об ребра, а гавкіт ставав усе божевільніший. Джозефіна глянула на стелю: над головою рипіли кроки.

Впустивши туфлю, вона