Пристань Ескулапа - Едмунд Нізюрський

— Хтось бачив, як доктор Міхал брав паперову салфетку?

Ніхто не обізвався.

— Хтось бачив, як Міхал обтирав нею губи?

Знову мовчанка.

— Що означають ці запитання? — видавила доктор Протоклицька.

— Ціаністого калію в пальцях не принесеш, — відповів Журка.

— Але ж Міхал міг прийняти його в капсулі або в облатці! — вигукнув Йонаш.

— Ви певні, що не в пиві? — процідив Журка.

— Це можна легко перевірити, — обізвався Заплон. — Давайте зробимо дослід на миші. Ви згодні?

— Дуже прошу, — сказав Журка.

Заплон побіг у лабораторію і приніс білу піддослідну мишу. Устромив її головою в пиво, яке не допив Міхал, а потім пустив на підлогу. Ми затамували подих. Зробивши кілька кроків, миша раптом задрижала і застигла мертва.

Першою ми допитували доктора Протоклицьку. Вона ввійшла до кімнати аж надто енергійною ходою. — по-солдатськи, як сказав би Журка, — і прямо з ходу запитала:

— Чому ви починаєте з мене?

— Ви сиділи найближче від самовбивці, — відповів Журка.

— Що ви хочете цим сказати?

— Нічого. Просто відзначаю факт. Ви сиділи біля Міхала, отже, найбільше могли… гм… бачити.

— Я нічого не бачила. Ми всі дивилися тоді на доктора Йонаша і розбитий вазон. Чудовий момент для самовбивці.

— Або для вбивці, — холодно сказав Журка.

Протоклицька штучно засміялася.

— Я бачу, Касіца вас переконав.

— А хіба ви виключаєте можливість вбивства?

— Звичайно. Я його не отруювала. Хтось інший не мав такої можливості. Пиво у пляшці теж не могло бути отруєне, його пив не тільки Міхал, а й я, і доктор Йонаш. Виходить, що ціаністий калій, — якщо взагалі це був ціаністий калій, — хтось сипнув прямо в кухоль. Або ж Міхал прийняв його в облатці. Ну, а так прийняти отруту міг тільки самогубець.

— Які, по-вашому, причини до самогубства були в Міхала?

— Причини — це справа відносна, — сказала доктор Протоклицька, спокійно закурюючи цигарку. — Міхал був неврастеніком. Він завжди був то хворобливо збуджений, то впадав у крайню апатію. Якась дрібниця могла штовхнути його на цей крок. Та, зрештою, він не раз жартував, що найкраще було б покінчити з собою.

— А проте ви самі визнаєте, що якась причина мусила остаточно штовхнути його на це.

— Причини могли бути різні, — знехотя мовила Протоклицька. — Історія з автомашиною, наприклад.

— Ви вважаєте, що це достатня причина?

— Ох, ні! Я ж сказала вже — Міхал взагалі мав схильності до самогубства. Важливе значення мало те, що він втратив інтерес до життя. Історія з автомашиною мала бути останнім поштовхом… Але хлопець міг мати й інше горе. Наприклад… — Протоклицька завагалася.

— Наприклад? — підхопив Журка.

Лікарка злорадно примружила очі.

— Запитайте краще свого колегу, поручика Дзярмагу.

— Дзярмагу? — здивувався Журка. — Павле, ти щось маєш сказати?

Я зашарівся.

— Що ви маєте на увазі, пані Протоклицька? Я не зовсім розумію.

— Невже ви вважаєте, що ми сліпі, поручику Дзярмага? — в'їдливо посміхнулася Протоклицька. — Всі бачать, що ви підтримуєте тут славні уланські традиції.

Я хотів щось сказати, але Протоклицька не дала мені й слова вимовити.

— Не виправдуйтесь, будь ласка, — обрізала вона з іронічною усмішкою. — Мене мало цікавить, що ви робите з тією сорокою Галінкою, але я маю підстави припускати, що це дуже цікавило Міхала.

Я прикусив губи.

— Ви кажете, що Міхал Касіца… гм… був закоханий у панну Стор? — гостро запитав Журка.

— Це всім відомо.

— І вона відповідала йому взаємністю?

— Цього не знаю. Галінку трохи зіпсував успіх. Думаю, що вона скоріше полювала на крупнішу дичину. Наскільки я знаю Галінку, вона дуже тверезо підходить до життєвих справ.

— Але ж по її поведінці ви, певно, могли зорієнтуватися…

Протоклицька похитала головою.

— Ви не знаєте малої Стор… — У її очах спалахнули неприязні вогники. — Це людина дуже спритна і так само скритна.

— Ви, здається, не дуже-то симпатизуєте їй, — зауважив Журка.

— Відверто кажучи, ні.

— Чому?

— Не люблю дівчат такого типу.

Ми трохи сумнівалися, чи допитувати професора Касіцу безпосередньо після події, що, напевно, приголомшила його як батька. Але професор виразив готовність розповісти про все і запросив нас до своєї кімнати. Він, здавалося, постарів років на десять, але вже повністю володів собою.

— Що ви можете сказати про смерть свого сина, професоре? — запитав після короткої паузи Журка.

— Це вбивство, — тихо відповів Касіца.

— Чому ви так думаєте?

Професор безпорадно розвів руками.

— Якби це сталося вчора, у мене ще були б сумніви. А сьогодні я цілком певно можу сказати, що це не самогубство. Немає причини. Адже я пообіцяв йому владнати справу з автомашиною так, як він хотів.

— Можна поцікавитись, як саме?

— Потерпілий згодився взяти мій новий автомобіль замість свого шкарбана і доплатити мені шістдесят тисяч злотих.

— Хто подав таку думку?

— Інженер Карась.

Ви вважаєте, що така операція корисна для вас?

Для людини в моєму становищі, мабуть, корисна. Як-не-як, я одержую готівкою чималі гроші, а разом з тим з моєї голови спадає клопітлива і прикра справа.

— Але спочатку, здається, у вас була невеличка суперечка з сином?

Ви чули про це? — скривився Касіца.

Дещо… — пробурмотів Журка.

— Я поставив перед Міхалом одну умову, яка досить