Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
Барак заклекотав горлом, але слова не видобув. Довелося підрізати йому комір сорочки.
— Я вирахував тебе, фраєре, по запальничці, — нарешті прохрипів той. — Гадаєш, як одягнув маскарад, то сховаєшся від мене?.. Хто ти?
— Я твоя совість, смердючий Бараче.
— Ти мстиш за неї?
— Я ніколи не мщу. Я не можу дозволити собі такої розкоші.
Барак зіперся на лікоть, глянув на свою продірявлену руку і гидливо скривився.
— Ти спалив мій бізнес. Знаєш, як це називається?
— Знаю. І ти б знав, якби на кічі в ленкімнаті читав книги. Це називається «вирівнювання рівнів». Комуністи дбали про це. Погано, коли дехто має все, а більшість — нічого. Але зараз це нікого не бентежить. То чому б цим не зайнятися мені? Я, звичайно, не Господь, на милосердність не претендую. З мене досить елементарної справедливості… Отже, починаю з тебе. Паскудний твій бізнес, Бараче. Наскрізь паскудний і незаконний.
— Ти мене не лікуй. Закону давно немає. Ні прокурорського, ні злодійського. А ти чому лізеш?
— Тому що в мене свій закон.
— Я на твій закон поклав з пробором, — Барак здоровою рукою ляснув себе нижче живота.
Тонюсіньке лезо знайшло його ніздрю. І він затих, притискаючи скривавлену руку до грудей. Насуплено кліпав.
— Послухай, гнидо. Мене важко розсердити, але можна. Я щойно з монастиря і не хочу брати нового гріха на душу. Облиш дітей. З цієї хвилини забудь про них. Чуєш?
— Сучку свою проси, а не мене.
В сутінках не було видно, як побілів рубець на щоці чоловіка, що нахилився над лежачим Бараком.
— Я не прошу. Я попереджаю. — Це було мовлено тихим тріскучим голосом. Слова ніби відскочили від зубів. — Більше я тобі нічого не скажу.
Він рвучко підвівся і розтанув у нічній мряці.
— Фраєр дешевий. Тобі навіть слабо чоловіка прирізати, — долинав з берега істеричний голос. — Якщо я сьогодні тебе не завалив, то завтра… Це моє місто. Тут я командую. І ти це побачиш…
Ріка, нуртуючи на перекаті, гасила ті вигуки.
«Відійти від зла, кажеш, брате. Але як, коли зло само ходить за мною назирці все життя? Воно наче проклятий мій двійник. І сікається, лізе в очі, намагається сокрушити. Як, куди мені відійти? В моєму світі вагу має тільки сила. Сила, що долає іншу силу. І поки я сильний, можу боронити себе й слабших. Можу протистояти злу».
А зараз його просять відійти від зла. На противагу Тата, який учив зло нищити.
«Один наглядач над нами. Один він судити нас буде. Про це пам'ятай. Тому держи коромисло душі своєї прямо. Допустився гріха — добром спокутуй. Не словом сопливим, не слізливими молитвами, усе це — попівський туман. Добром, тільки добром спокутуй. Чуєш, хлопчику?»
«Чую. Але що є гріхом, Тата?»
Тата глянув тоді на нього суворо, навіть сердито.
«Гріх? Це нікчемна слабість, фраєрство, коли душу свою запродуєш, оскверняєш неподобством. Коли впускаєш у неї сумнів і страх. Довго варнякати про це. Одне скажу: тримай душу в строгості й чистоті — і вона сама тобі підкаже, коли, що і як чинити».
«А добро що, Тата?»
Старий опустив обм'яклі повіки, зітхнув:
«Добро — це милість, хлопчику, до всього сущого, до кволого, слабого. До всього, що до сонця тягнеться, а його затоптують і гноблять.»
«То як їх врівноважувати — добро і зло?»
«А так і роби: розтоптав дикий бур'ян на дорозі, а рукою поправ, визволи колосок, що пробивається крізь терня. Нехай росте, нехай радіє світу. Дивишся, він комусь користь принесе. Так і сонце чинить — і палить, і гріє… Душа усе підкаже, хлопчику. Вона в тебе обсмалена, але здорова. Немає в ній спокою, немає великої радості, але нічого, все вляжеться. За злою хвилею добру чекай».
«То, може, ти й мене за такий колосок маєш, Тата, що возишся зі мною?»
«Може й так. Але в одному заклинаю тебе, Лисе: не впускай у душу свою ані гніву, ані сумніву. Бо це такі черв'яки, що живого сточать. І друге: не вбивай. Бий немилосердно, карай паскуд, трощи і винищуй гнидву, але — не вбивай. Бо, вбиваючи, не когось убиваєш, а себе. Не в землю жмурики ляжуть, а на твої плечі. Я замолоду цього не розумів — і от ношу на собі камені. Аж землі тяжко піді мною… Розклад, хлопчику, такий: душі чужі не нами в світ приведені і не нами зведені мають бути. Супроти закону це, найвищого закону.
Живи й іншим дай жити. Але — в законі. З цим строго. Як тут, за колючкою, так і на вільному вітрі. Стежити за цим покладено на нас. На таких, як я, як Coco, як кульгавий Віліс, як ти. Не вибирають таких, як депутатів, не призначають кадровики. На таких — перст судьби-злодійки», — і старий твердо втиснув пальця в його чоло.
«А що, цікаво, скажеш на це ти?»
Він видобув мобільний телефон і відкрив «галерею». Білоголовий дід дивився на нього з веселою хитрістю. Тоді, в Марусі, він непомітно сфотографував білий портрет. І коли випадала спокійна хвилина, заглядав до «галереї». Хоча те зображення давно оселилося в його зоровій пам'яті. Настільки, що непомітно почав зріднюватися з ним.
Ніч бажань
Знайомі двері під горіх відчинилися перед ним цього разу без ланцюжка.
— Привіт, Синичко.
— Привіт, Яструбе.
— Чому ти називаєш мене так? Бо в мене з пальців стирчать пазурі?
— Не з пальців, а з очей.
— Це як? Щось я такого не помічаю в дзеркалі.
— Бо твої пазурі розраховані на інших. Вони висуваються нишком з очей і лагідно впиваються в жертву, притягуючи до себе. І проникають усе глибше й глибше.
— Хіба ти моя жертва?
— Добровільна. В усякому разі, твої пазурі вже в моєму тілі. Ось-ось дістануться до серця.
— Бідолашне серденько, — він підгорнув блузку і торкнув губами її груденя. Пуп'янок відповів шоколадною твердістю.
— Смішно, але я й справді не знаю, як тебе називати, — кумедно морщила носик.
— Називай мене… Називай, як тобі хочеться.
— А як любила називати тебе в дитинстві мама?
— Мама? Вона називала мене… Лесиком.
— Як гарно. Я теж буду називати тебе Лесиком.
— Чим ти жила, Синичко, сьогодні?
— Подякою.
— Сьогодні день подяки?
— Можна й
