Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець

І він отримав смердючий смугастий матрац, із тих, що вони шили в жаб'ятнику, — єдину власність свою, кавалок теплого прихистку в цьому холодному і тривожному домі.

Увечері його «посвятили» — пропустили через стрій, де кожен хльостав мокрим рушником. І одразу ж погнали до вбиральні шкрябати залізні вічка. А самі влаштовували вечірні «концерти». «Машка» голяком обгортався в простирадло і танцював на тумбочці. Сороміцько вихляв задом, відгортаючи час від часу тканину, — до причинного місця був припасований клапоть чорної вушанки, а на грудях — рожеві мильниці. «Музиканти» бухали в тазики і гундосили через гребінці, обтягнуті газетою. Інша пацанва підтанцьовувала довкола, блудячи руками в трусах. «Нюхачі» поглядали на комедію через поліетиленові мішки з клеєм, напнуті на голови. Хтось підстьобував себе, закусуючи хлібом, з якого щойно зішкрябав ваксу для взуття.

Потім його кинули на карти і вирішили зробити «горщиком». «Козирні» (у свої шістнадцять-сімнадцять тут кантувалися вже й мокрушники) лінувалися ходити в туалет. На перший їх поклик «горщик» мав підбігати з посудиною. І не тільки підставляти її для справляння потреби, а й підтримувати його пуцюрину, поки той мочився. Лисеняті подали бляшанку і пояснили, як діяти. Але він затявся і пожбурив її в закут кімнати. Верховод Штопор поманив до себе корешів, щось пошепталися і розійшлися. А коли всі вляглися, четверо пацанів притисли Лисеня із обох боків скрученими простирадлами до ліжка. Інші дружно потяглися сюди з табуретками. Повилізали на них і з радісним реготом спрямували на нього свої струмені.

Якимось дивом йому вдалося вивільнитися. Вхопив вільну табуретку і кинув у вікно. Вже на підвіконні збагнув, що йому не пролізти через павутиння дротів. А жива підкова підступала до вікна.

Що мав робити?! В нього були голі руки і скляні друзки під ногами. І він почав обіруч хапати їх і кидати в голе братство. Ті відринули, кинулися врозтіч. А він уже біля другого вікна гатив у шибки — і скло сипалося на голову, а відтак, запущене ним, летіло на кривдників, що захищалися ковдрами. Підхопивши найбільший кусень, стікаючи кров'ю сам, він посунув на Штопора. І в очах його множинно і страшно танцювали осколки ненависті. Тоді хтось іззаду (на той час він ще не навчився потиличного зору і вміння вловлювати вібрацію чужого тіла за три кроки від себе) оглушив його табуретом по голові…

Поки провадили розгляд, він хирів у «больничці». Рани поволі затягувалися струпами, біля ока чорніли три металеві скоби, які нашвидкуруч наклав їхній ліпило. Відтоді це око ніколи не сміялося. А тоді йому взагалі було не до сміху. Тим більше дивувала хитрувата усмішечка носатого вайлуватого чоловіка, що заходив у «больничку» за нашатирем для якоїсь роботи.

Його називали тут Вічним Жидом, і ніхто з пацанви нічого про нього не знав. Не належав він ні до попок-ментів, ні до вольняшок, ні до іншої верстви людності короїдки. А мав він особливий статус, без якого не могла обійтися громіздка імперія ВТК. Статус «майстра». І належав до еліти цього темного світу, до тих, що авторитет здобувають не силою, а талантом. І такі завжди в пошані як у блатних, так і в тюремників, бо вони — порода рідкісна. Вони — пахани своїм рукам.

Вічний Жид належав до золотого фонду невільних «майстрів» і давно кочував із зони в зону, тягнучи за собою майже розстрільну статтю. Пеніцитарні структури стояли в черзі за ним, щоби бодай на кілька місяців затягнути до себе у відрядження. Бо був він золотарем, ювеліром геніальної руки, учнем великого Пажване. Такий чоловік не міг не сидіти в 70-ті роки. Причому сидіти глухо, тихо, подалі від стороннього ока. Через те й заховали його тут, подалі від законників. Крім того, тут, як і в кожній колонії, було своє виробництво — виготовлення голярського приладдя. А отже, була своя плавильна піч і гальваніка, такі потрібні для його ремесла.

У крихітній майстерні Вічний Жид творив свою алхімію. Сюди стікався цінний конфіскат і різні коштовні речові докази. Він це оглядав і оцінював. Щось поверталося в державну казну, щось перепродувалося наліво, щось (найвартісніше) залишалося йому для ексклюзивної роботи. Метали переплавлялися, самоцвіти за потреби дробилися і шліфувалися — і під руками майстра народжувалися розкішні подарунки: годинники, портсигари, канцелярське приладдя, інкрустована зброя. Вони підносилися до ювілеїв найвищому начальству або відправлялися в захмарні московські кабінети. Ця секретна кузня була гордістю МВС.

Вічний Жид ходив у фланелевій сорочці під новенькою куфайкою і м'яких юхтових чоботях. Поголений, рум'яний, з хитро примруженими очима за скельцями окулярів.

— Салют, боєць, — обізвався він, хитрувато всміхаючись до нього. — Це в тебе ніс розквашений чи в натурі єврейський?

— Нормальний у мене ніс.

— Зате сам ти не нормальний. Чи, може, ти гадаєш, що, розмахуючи руками, можна від звірів врятуватися? Цим ще більше роздратуєш їх.

— А чим можна врятуватися? — вовкувато запитав він.

— Розумом. Або відкупитися грошима. Що одне й те ж.

— Я не маю грошей.

— Зате я маю, — блиснув фіксою Вічний Жид і покинув «больничку».

За тиждень знайомий капітан знову сопів навпроти нього, обдаючи перегаром:

— Бив би я тебе, паря, як циган залізо, але й так живого місця на тобі немає. Руками ворушити можеш?

— Можу.

— Будеш працювати з Вічним Жидом. Ночуватимеш поки що в «больничці». Кожну суботу о такій порі зустрічаємось. Будеш доповідати, що нас цікавить. А тепер — вільний, як сопля в польоті.

— Можеш називати мене Юхвідом, — сказав майстер, коли вони залишилися самі.

— Чому? — здивувався Лисеня.

— Бо в деяких людей бувають людські імена. Я один з них.

Так розпочався воістину золотий період його тогочасного життя. Після кількох уроків він ішов на задній двір, роздягався догола і вартовий запускав його в «спецхран». Там одягав робу і брався за роботу. Увечері — зворотний процес. А Юхвід тут і жив, і їв, вибирався тільки за потрібними матеріалами. Жодна крихта золота не сміла просочитися звідси. Щотижня провадилась ревізія — що зроблено, які матеріали в роботі, які в резерві.

Увесь інший час вони були полишені на самих себе і золото. Тихо муркотів «Рекорд» і сичав Юхвідів паяльник. А він, Лисеня, здебільшого колотив різні розчини і полірував камінці.

— Гадаєш, ти камінь шліфуєш? — питав його Юхвід. — Ти себе шліфуєш. Бо терпіння і труд усе перетруть. Один мудрий єврей сказав. Камінь твердий, але його можна розколоти, розтрощити на порох. А ти будь — як вода. Вона пристосовується до будь-якої посудини