Вушко голки - Кен Фоллетт
— Не бреши мені, малий.
— Містере Фабере, правда, відпустіть мене. Я нікому не скажу, що бачив вас. Обіцяю.
Шпигун почав сумніватися. Може, хлопець дійсно каже правду? А може, просто настільки ж хороший актор, як і сам Фабер.
Раптом Паркін змінив положення тіла та правою рукою потягнувся кудись. Фабер миттю схопив його зап'ястя. Парубок спробував боротися, але агент надавив на стилет і голка прорізала шкіру горла. Паркін завмер. Фабер відпустив його руку і заліз у кишеню юнака, звідки дістав пістолет.
— Контролерам зброю не видають. Паркіне, хто ти такий?
— Тепер видають. У поїздах через темряву часто грабують пасажирів.
Хлопець відчайдушно брехав. Зрозуміло, що погрозами язика йому не розв'язати. Одним швидким і точним рухом Фабер загнав лезо на півдюйми в ліве око юнака й відразу ж витяг назад. Іншою рукою Голка щільно затулив Паркіну рота, тому придушений крик агонії потонув у гулі поїзда. Парубок затулив руками те, що щойно було його оком.
— Одне око в тебе ще є, Біллі. Кажи, на кого ти працюєш.
— Військова розвідка. Благаю, не треба, не треба.
— На кого саме? Мензес? Мастерман?
— Господи, Ґодліман, Персі Ґодліман.
— Ґодліман! — Фабер знав це ім'я, але пригадувати подробиці було ніколи. — Що в них є на мене?
— Ваше фото. Я знайшов вас в архівах.
— Яке фото? Яке саме фото?
— Перегони. Спортивна команда. Ви з кубком...
Господи, звідки ж вони його взяли? Це просто катастрофа — в них є фото. Усі побачать його обличчя. Його обличчя.
Лезо загрозливо загойдалося над другим оком Паркіна.
— Як ти дізнався, де мене шукати?
— Ні-ні, не треба, будь ласка. Агент із португальського посольства перехопив ваш лист і записав номер таксі. Потім про вас розпитували в Юстоні. Будь ласка, тільки не друге око, — юнак прикривав обличчя долонями.
— Що в них за план? Де пастка?
— Глазго. Вас чекатимуть у Глазго. Там кінцева зупинка поїзда.
Фабер опустив ніж на рівень живота хлопця. Щоб відволікти його, він спитав:
— Скільки їх? — і відразу встромив лезо вгору, в серце.
Єдине здорове око Паркіна спалахнуло жахом, але юнак не помер відразу. Це був єдиний недолік цього методу вбивства. Зазвичай удар у серце спричиняв такий шок, що людина помирала миттєво. Проте якщо серце було здорове й сильне (іноді ж навіть лікарям доводиться робити укол адреналіну в серце), воно продовжувало битися, і навколо леза з'являвся отвір, з якого витікала кров. Звісно, людина все одно помре — просто не зразу.
За кілька секунд тіло Паркіна обм'якло, й Фабер притиснув його до стіни. За мить до смерті на обличчі юнака щось промайнуло — чи то тінь посмішки, чи спалах мужності. Це має щось означати.
Фабер забрав руку, і труп впав на підлогу. Агент вклав його так, ніби хлопець спав, щоб його рани було видно не відразу. Картуз юнака шпигун жбурнув у дальній куток тамбура. На стилеті залишилися краплі крові — Фабер витер їх об штани Паркіна, як і свої руки, на яких виднілася рідина з ока покійника. Брудна вийшла робота. Стилет знову зник у рукаві.
Коли Фабер у темряві повернувся на своє місце у вагоні, сусід із лондонським акцентом зауважив:
— Щось ти довго, друже. Там що, черга?
— Та ні. З'їв щось не те.
— Мабуть, це все ті сандвічі з яйцем, — пожартував він.
Фабер думав про Ґодлімана. Він точно знав цю людину.
Пам'ять навіть відшукала якийсь образ: чоловік середнього віку, окуляри, люлька, по-професорськи розгублений вигляд. Ось. Ось воно. Точно, професор Ґодліман. Згадав. У перші кілька років у Лондоні робити було нічого — війна ще не почалася, і багато хто взагалі думав, що вона ніколи не почнеться (тільки не Фабер). У шпигуна було мало завдань, окрім як звіряти старі абверські мапи, писати загальні звіти про настрої британців і читати газети. Щоб убити час, покращити англійську та вжитися у своє прикриття, агент почав відвідувати туристичні місця.
У Кентерберійський собор[41] Фабер поїхав суто заради задоволення (він таки купив фотокартку з видом міста з повітря та надіслав її в Люфтваффе разом зі світлиною самого собору. Німцям це мало допомогло: за весь 1942 рік вони жодного разу в нього не влучили). Більшу частину дня агент оглядав собор: стародавні написи на стінах, різні архітектурні стилі, пояснення на вказівних табличках. Відтак Голка забрів у південну частину храму, де була капела. Коли Фабер стояв перед сліпою аркою, він раптом усвідомив, що поруч із ним є ще хтось.
— Дивовижно, правда ж? — мовив чоловік. Він був старшим, ніж Фабер.
— Що саме?
— Погляньте, усі арки в цій аркаді круглі. А одна — стрілкувата. Цю частину собору не перебудовували — просто колись хтось вирішив, що тут має бути одна стрілкувата арка. Цікаво, чому ж?
Фабер зрозумів, що він має на увазі. Усе було збудовано в романтичному стилі, лише неф — у готичному. Проте якимось чином в соборі серед круглих з'явилася одна готична арка.
— Може, монахам хотілося побачити, як би виглядали стрілкуваті арки, тому архітектори вирішили продемонструвати?
— Чудова версія! — вигукнув старий. — Дійсно, може саме в цьому й справа! Ви історик?
— Ні-ні, — розсміявся Фабер. — Я звичайний клерк, просто полюбляю історичні книжки.
— Хтось на таких здогадках докторські дисертації захищає!
— А ви історик?
— Так. Нагрішив, мабуть, колись, — професор простягнув руку. — Персі Ґодліман.
Поїзд стукотів просторами Ланкаширу. Чи можливо, щоб цей непримітний чоловік у твідовому костюмі розкрив його? Зазвичай шпигуни прикидаються службовцями чи кимось ще менш примітними, але не істориками, бо це занадто легко перевірити. Тим не менш, ходили чутки, що військова розвідка залучила до себе доволі багато вчених, але ж вони мали би бути молодими, жвавими та агресивними. Принаймні так собі уявляв їх Фабер. Ґодліман точно був розумний, але ж цього замало. Хоча, може, він змінився відтоді?
Фабер якось зустрів професора вдруге, але тоді вони не спілкувалися. Агент просто побачив оголошення про відкриту лекцію про Генріха II в коледжі, яку читав Ґодліман, і вирішив її відвідати. Професор розповідав дуже цікаво та переконливо, хоча його ентузіазм у поєднанні з зігнутою за кафедрою фігурою здавався комічним. Незважаючи на це, було зрозуміло, що розуму професору не бракувало.
Виходить, це саме він дізнався, як
