Вушко голки - Кен Фоллетт
— Після Крістіни — так.
— В Англії зараз чи не кожен герой.
Увійшов полковник Террі.
— О, дядько Ендрю, — Ґодліман хотів підвестися.
— Сиди-сиди. Слухайте, це важливо. Я говоритиму коротко. Блоггсе, тебе це теж стосується. Той, хто вбив цих п'ятьох, дізнався нашу найбільшу таємницю. Справа ось у чому. По-перше, наші експедиційні війська висаджуватимуться в Нормандії. По-друге, німці переконані, що ми висадимося в Кале. По-третє, основою нашої дезінформації була величезна декорація у вигляді армії під назвою «Перша група армій США» — вона розташовувалася на забороненій території, яку патрулювали п'ятеро загиблих. Там стояли картонні бараки, фанерні літаки, надувні танки — загалом, усе, що могло б переконати повітряних розвідувачів у тому, що ми зібрали величезні сили.
— А чому ви переконані, що шпигун про це дізнався? — спитав Блоггс.
— Родріґесе, заходьте, — Террі визирнув за двері.
До кімнати ввійшов високий красивий чоловік із чорним, наче смола, волоссям і довгим носом. Він ввічливо кивнув, привітавшись із Блоггсом і Ґодліманом.
— Сеньйор Родріґес — наша людина у посольстві Португалії. Розкажіть, будь ласка, джентльменам, що сталося.
Родрігес стояв біля дверей, тримаючи в руках капелюх.
— Об одинадцятій у посольство приїхало таксі. Пасажир залишався в машині. Вийшов водій і підійшов до дверей із листом, адресованим сеньйору Франциско. Мене негайно погукали, і я перехопив конверт. Я також встиг записати номер автівки.
— Я вже наказав встановити спостереження за таксі, — додав Террі. — Сеньйоре Родріґесе, вам час повертатися. Дуже вам дякую.
Португалець вийшов, і Террі передав Ґодліману великий жовтий конверт, адресований Мануелю Франциско. Ґодліман відкрив його — печатку вже було зірвано — і дістав звідти трохи менший конверт із якоюсь нісенітницею замість напису. Вочевидь, шифр. Усередині було декілька аркушів паперу з рукописними нотатками та пака фотографій.
— На перший погляд, шифр примітивний, — Ґодліман роздивлявся аркуші.
— Не обов'язково читати. Поглянь на фото, — поквапив його Террі.
Фотографій було близько тридцяти, і професор уважно проглянув усі.
— Катастрофа, — він передав фотографії Блоггсу. Той теж передивився їх і поклав на стіл.
— Немає сумнівів, що це його запасний план, — висловив Ґодліман загальну думку. — У нього є негативи, і він кудись їх везе.
Усі троє мовчки сиділи в кімнаті, немов з картини якогось художника. Було майже темно. Виднілася тільки маленька лампа на столі Ґодлімана, що кидала непевні тіні на світлі стіни, закрите чорною шторою вікно, старенькі меблі та потертий килим. Дивлячись на цю кімнату неможливо навіть здогадатися, у якій вона перебуває частині світу.
— Доведеться доповісти Черчиллю, — мовив Террі.
На столі задзвонив телефон, і полковник схопив слухавку.
— Слухаю. Добре. Негайно везіть його сюди. Та спочатку спитайте, де він висадив свого пасажира. Що? Правда? Добре. Миттю сюди, — він повісив слухавку. — Нашого хлопця висадили біля лікарні університетського коледжу.
— Може, отримав поранення в сутичці з патрулем? — припустив Блоггс.
— А де ця лікарня?
— П'ять хвилин пішки від вокзалу Юстон, — відповів Ґодліман. — Звідти йдуть поїзди в Голігед, Ліверпуль, Глазго. Усюди, звідки можна сісти на пором до Ірландії.
— З Ліверпуля можна дістатися в Белфаст, — підтвердив Блоггс. — А потім на машині перетнути кордон з Ірландською Республікою, де на узбережжі Атлантики на нього вже чекає субмарина. Навряд чи він ризикне з Голігеда плисти в Дублін: там паспортний контроль, а їхати аж у Ліверпуль, щоб дістатися Глазго, немає сенсу.
— Фреде, їдь на вокзал та покажи людям фотографію нашого хлопця. Може, хтось бачив, як він сідав на поїзд. Я зателефоную на вокзал та попереджу, що ти приїдеш. А ще запиши, куди відходили потяги десь після о пів на одинадцяту.
Блоггс узяв капелюх і пальто.
— Я пішов.
Ґодліман підняв слухавку.
— Гайда, починаємо.
Незважаючи на пізню годину на вокзалі Юстон було людно. Зазвичай близько півночі вокзал зачиняли, але під час війни поїзди часто затримували чи не на всю ніч, тому багато пасажирів спали просто на своїх речах.
Блоггс показав фотографію трьом поліцейським, що чергували на вокзалі, але жоден не впізнав агента. Чоловік опитав із десяток жінок, які працювали з багажем, — нічого, підійшов до кожного контролера — нічого. Один із працівників пояснив: «Наша робота — перевіряти квитки, а не обличчя». Блоггс розпитав із десяток пасажирів — нічого. Зрештою він попрямував до касирів. Товстий лисий чоловік із погано підігнаними вставними зубами впізнав Фабера.
— Я розважаю себе однією грою, — пояснив він. — Коли пасажир купує квиток, я намагаюся розгледіти в ньому щось, що б підказало мені, навіщо він туди їде. Наприклад, чорна краватка — значить, він їде на похорони; брудні чоботи — значить, він фермер і їде додому. Або шарф із емблемою університету. Або бліда смужка на пальці жінки — слід від обручки... Розумієте? У мене дуже нудна робота... Ні, я не жаліюся, просто...
— Я розумію. То що ж ви помітили в цьому чоловікові?
— Нічого. Зовсім нічого. Я не міг дізнатися про нього абсолютно нічого. Наче він навмисне позбавив себе будь-яких прикмет. Розумієте?
— Розумію, — Блоггс на мить замислився. — А тепер спробуйте пригадати, куди саме він купив квиток.
— Я пам'ятаю. В Інвернесс[40].
— Це ще не означає, що він туди поїде, — зауважив Ґодліман. — Він же професіонал і знає, що ми розпитуватимемо працівників вокзалів. Думаю, він навмисне взяв квиток туди, куди не збирається їхати. Мабуть, він сів на потяг, що відійшов об одинадцятій сорок п'ять із вокзалу. Зараз він під'їжджає до Стаффорда. Я вже віддав наказ залізничникам — вони зупинять поїзд біля Кру. Я домовився, що ви обидва зараз вилітаєте до Сток-он-Трент. Паркіне, ти біля Кру повинен сісти на потяг — ми видамо тобі форму контролера. Ти перевіриш квитки в кожного пасажира й усіх їх роздивишся. Якщо помітиш Фабера, тримай його в полі зору. Блоггсе, ти чекатимеш на пункті контролю квитків у Кру — на випадок, якщо німець вирішить вийти там, але це мало ймовірно. Ти сядеш там на поїзд і першим вийдеш у Ліверпулі. На квитковому контролі чекатимеш на Фабера та Паркіна — підтримку забезпечуватимуть чи не всі місцеві поліцейські.
— Усе це дуже добре. А якщо він мене впізнає? — спитав Паркін. — А як згадає, що ми жили разом у Гайґейті?
— Тоді застрелиш виродка,
