Вушко голки - Кен Фоллетт

Блоггс придивився уважніше.

— Господи, це точно він.

— Його стилет, — кивнув Гарріс.

— Ви знаєте, хто вбивця? — інспектор був ошелешений.

— Є підозрюваний. Можливо, він уже вбив двох людей. Якщо це він, то ми знаємо, хто він такий, але не знаємо, де він.

— Тут поруч заборонена зона. Сюди вже прямують особовий відділ і МІ-5. Я маю знати ще щось? — очі інспектора підозріло звузилися.

— Лише те, що краще тримати все це в таємниці, аж поки ваш головний констебль не дістане від нас дозвіл.

— Зрозуміло.

— Ще щось знайшли? — спитав Блоггс.

— Досі прочісуємо місцевість. Розширили зону пошуків. Поки що нічого. До речі, у ямі з тілами був також одяг злочинця, — він показав на купку тканини.

Блоггс обережно роздивився одяг: чорні штани, чорний светр, коротка шкіряна куртка, яку пілотів.

— Схоже, одяг для нічної роботи.

— Розмір чималенький.

— А ваш підозрюваний високий?

— Вище шести футів.

— Дорогою бачили наших біля затопленого човна?

— Так, — Блоггс нахмурив брови. — Де у вас тут найближчий шлюз?

— Чотири милі вгору за течією.

— Якщо наш підозрюваний приплив сюди на човні, то наглядач на шлюзі мав би його бачити, правильно?

— Авжеж, — погодився інспектор.

— Тоді ми з ним поговоримо, — Блоггс повернувся до свого велосипеда.

— Господи, ще чотири милі, — пробубонів Гарріс.

— Нічого, це корисно після тих твоїх недільних обідів.

Стежка вздовж каналу була призначена для вершників, а не велосипедистів, тому їхати через грязюку, каміння та коріння було непросто. До шлюзу чоловіки дісталися лише за годину. Гарріс щедро сипав прокльонами й обливався потом.

Наглядач шлюзу сидів на веранді крихітного будинку й насолоджувався сонцем та люлькою — чоловік середнього віку, який не звик поспішати. Два велосипедисти викликали в нього непідробний подив.

Говорити почав Блоггс, бо Гарріс ніяк не міг відхекатися.

— Ми з поліції, — почав він.

— Дійсно? А хіба щось сталося? — чоловіка це страшенно зацікавило, і він дивився на незнайомців, готовий ловити кожне їхнє слово.

Блоггс дістав фотографію Голки й подав її наглядачу.

— Скажіть, будь ласка, чи бачили ви цього чоловіка?

Наглядач узяв фото, поклав на коліна й знову підпалив люльку. Потім узяв знімок у руки та довго його роздивлявся.

— Ага, — простягнув він фото, супроводжуючи жест кивком голови. — Його човен проходив тут учора, приблизно в цю саму годину. Я пригостив його чаєм. Приємний чоловік. А що він накоїв? Увімкнув світло й забув затулити штори ввечері, чи що?

Блоггс важко опустився на лавку.

— Усе сходиться.

Гарріс почав міркувати вголос.

— Значить, він пришвартувався нижче за течією звідси і вночі пішки вирушив до забороненої зони, — він говорив тихо, щоб наглядач не чув. — А коли агент повернувся, його схопила місцева самооборона, тому він усіх убив. Потім Голка спустився ще трохи нижче, затопив човен і — що далі? Сів на поїзд?

— А куди веде та залізнична гілка, що перетинає канал трохи нижче? — спитав Блоггс наглядача.

— До Лондона.

— От дідько!

У міністерство Блоггс повернувся лише опівночі. На нього чекали Ґодліман і Паркін.

— Це він, — повідомив чоловік і доповів усе, що сталося.

Паркін захоплено слухав, а Ґодліман напружувався ще сильніше.

— Тепер він знову в Лондоні, і нам знову доведеться шукати голку в сіні, — Ґодліман викладав на столі малюнок із сірників. — Знаєш, щоразу, як я дивлюся на його фотографію, мені здається, що я колись бачив цього покидька.

— Думай. Де ти міг його бачити?

Ґодліман у розпачі потрусив головою.

— Один раз, може. Таке відчуття, наче я бачив це обличчя десь на лекції. Чи може на вечірці. Лише на якусь мить. Гадаю, що навіть якщо й згадаю, де його бачив, нам це не допоможе.

— А що саме там розташоване? — Паркіну були цікаві подробиці події дня.

— Я не знаю. Значить, щось украй важливе, — відповів Ґодліман.

Запала тиша. Паркін узяв один із сірників зі столу Ґодлімана й підпалив цигарку. Блоггс підняв погляд на присутніх.

— Ми б могли зробити мільйони копій його фотографії й роздати кожному поліцейському, кожному черговому повітряної тривоги, кожному члену місцевої самооборони, залізничнику... Повісити їх на кожному стовпі та опублікувати в усіх газетах...

Ґодліман похитав головою.

— Надто ризиковано. Якщо він уже передав у Гамбург повідомлення, то ми тільки зробимо йому ласку, здіймаючи такий галас. Тоді німці точно зрозуміють, що це вкрай цінна інформація.

— Але треба ж щось робити!

— Треба. Роздамо фотографії офіцерам поліції. Дамо опис його зовнішності в газети — нехай пишуть, що ми шукаємо звичайного вбивцю. Можемо розсекретити злочини в Гайґейті та Стоквеллі — тільки нехай не кажуть, що цим займається розвідка.

— Тобто прив'яжемо собі одну руку за спину й почнемо битися? — спитав Паркін.

— Поки що так.

— Ну, я тоді почну з цим усім в Ярді, — погодився Блоггс і підсунув до себе телефонний апарат.

Ґодліман глянув на годинник.

— Більше сьогодні ми нічого не вдіємо. Але я все рівно не засну — немає сенсу їхати додому.

— Тоді я піду надибаю десь чайник, — запропонував Паркін і вийшов.

На столі Ґодлімана сірники склалися в зображення коня, запряженого в карету. Чоловік ще раз глянув на жеребця, потім узяв його «ногу» та підпалив нею цигарку.

— Фреде, в тебе є дівчина? — спитав він, наче хотів змінити тему.

— Ні.

— Що, з тих пір так і не було?..

— Ні.

— Знаєш, у горя теж має бути кінець. Як і в усього, — Ґодліман видихнув хмарку диму.

Блоггс не відповідав.

— Я розумію, мені не варто говорити з тобою як якийсь стоюрідний дядечко, — продовжив Ґодліман. — Я знаю, що ти відчуваєш. Я сам через це пройшов. Єдина різниця між нами полягає в тому, що мені навіть нікого звинувачувати.

— Але ж і ти не одружився вдруге.

— Не одружився. І я не хочу, щоб ти припустився тієї самої помилки. Коли досягаєш мого віку, стає важко жити самому.

— Я казав, що всі називали її Безстрашною Блоггс?

— Казав.

Блоггс нарешті підняв очі:

— Господи, та де ж мені іншу таку знайти?..

— А тобі обов'язково