Вушко голки - Кен Фоллетт

Втрата коханих зблизила Блоггса і Ґодлімана, а війна витягла професора в реальне життя та відродила в ньому енергійність і запал, якийсь колись робив його чудовим викладачем, промовцем і надією лібералів. Чоловік щиро сподівався, що знайдеться щось таке й у житті Блоггса — щось, що не дасть йому потонути в горі та самотності.

Із таких думок Персіваля вирвав дзвінок Блоггса, який повідомив, що Die Nadel вислизнув із пастки й убив Паркіна. Ґодліман зі слухавкою біля вуха опустився на ліжко, закриваючи від розпачу очі.

— Треба було, щоб ти пішов у поїзд, — пробурмотів він.

— От же дякую!

— Та ні. Він же не знає тебе.

— А я думаю, що знає, — заперечив той. — Ми думаємо, що він помітив пастку на станції, а впізнати він міг лише мене.

— Та де ж він міг тебе бачити? О, ні! На Лестер-сквер!

— Навіть не знаю, як би він міг мене там бачити. Але ми його завжди недооцінюємо, так що...

— Мати б такого на нашому боці... Організували спостереження на поромі?

— Так.

— Але він точно ним не скористається. Це надто очевидно. Він швидше вкраде човен. До речі, може він і досі прямує в Івернесс.

— Я попередив місцевих поліцейських.

— Добре. Не думаю, що ми зможемо вгадати, куди він поїде. Поки не будемо приймати остаточного рішення.

— Згоден.

Ґодліман підвівся і почав крокувати кімнатою з телефоном у руках.

— А втім, можливо, що це й не він вийшов з другого боку вагона. Треба також розробляти інші варіанти: що він зійшов до чи після Ліверпуля, — думки в голові професора знову закрутилися, видаючи нові версії. — Мені треба поговорити з начальником поліції.

— Він тут, поруч.

На мить повисла тиша, а потім у слухавці почувся інший голос:

— Головний суперінтендант Ентоні. Слухаю.

— Ви згодні, що наш клієнт скоріш за все зійшов з поїзда десь на вашій території?

— Імовірно, що так.

— Добре. Перш за все йому потрібен транспорт. Отже, будь ласка, зберіть відомості про всі вкрадені машини, човни, велосипеди чи віслюків у радіусі сто миль навколо Ліверпуля. За останню добу. Повідомляйте мені про все й працюйте разом із Блоггсом. Допомагайте йому в усьому.

— Слухаюся, сер.

— Також стежте за іншими злочинами: крадіжка одягу чи їжі, дивні напади на людей, проблеми з документами. Загалом, за усім, що може стосуватися нашого хлопця.

— Добре.

— Містере Ентоні, ви ж розумієте, що ми шукаємо не просто вбивцю?

— Я зрозумів це — у звичайні вбивства ви б не втручалися. Але подробиць мені не повідомили.

— І не повідомлятимуть, вибачте. Вам достатньо знати, що це питання національної безпеки. І настільки важливе, що я щогодини звітую прем'єр-міністру.

— Зрозуміло. Тут містер Блоггс ще хоче з вами поговорити.

Знову почувся голос Блоггса:

— Ти не згадав, де бачив його?

— О, так, згадав. Але як я й казав, користі з цього мало. Я випадково зустрівся з ним у Кентерберійському соборі — ми говорили про архітектуру. Єдине, що можна винести з тієї розмови — він розумний чоловік. Я пам'ятаю дуже влучні зауваження.

— Ми й так знали, що він розумний.

— Занадто, я б сказав.

*

Головний суперінтендант Ентоні був типовим представником середнього класу та докладав зусиль, щоб позбутися свого ліверпульського акценту. Після тієї розмови з Ґодліманом чоловік ніяк не міг вирішити, чи варто йому ображатися на те, як МІ-5 з ним поводиться, чи радіти можливості врятувати Англію. Блоггс чудово розумів його внутрішню боротьбу, бо часто спостерігав схожу реакцію в місцевих поліцейських, і вже навчився правильно схиляти їх на свій бік.

— Суперінтенданте Ентоні, я хочу висловити вам подяку за вашу допомогу. У Лондоні не оминуть увагою ваш внесок.

— Я просто виконую свій обов'язок, — відповів той. Йому було не зрозуміло, чи треба звертатися до Блоггса «сер».

— Є різниця між простим виконанням обов'язків та бажанням допомогти, сер, — зауважив Блоггс.

— Розумію. У будь-якому разі за кілька годин ми знову візьмемо його слід. Може, хочете поки що поспати?

— О, так, — вдячно погодився Блоггс. — Якщо у вас тут знайдеться якийсь вільний стілець...

— Ні-ні, влаштовуйтесь тут, — він вказав жестом на свій кабінет. — Я поки буду внизу, зі своїми людьми. Як тільки ми щось знайдемо, я вас збуджу. Почувайтесь як удома.

Відтак Ентоні зник, а Блоггс влаштувався в кріслі й заплющив очі. В уяві чомусь відразу виникло обличчя Ґодлімана — наче хтось увімкнув проектор у його голові. «У горя теж має бути кінець... Я не хочу, щоб ти припустився тієї ж помилки». Раптом Блоггс збагнув, що не хоче кінця цієї війни. Бо, коли все це закінчиться, доведеться розбиратися з тими проблемами, про які казав професор. На війні жити просто: є ворог, якого треба ненавидіти, і є завдання, які потрібно виконувати. А ось потім... навіть думка про іншу жінку здавалася Блоггсу зрадою. І не тільки зрадою Крістіни, а навіть зрадою усієї Англії.

Чоловік позіхнув і зручніше влаштувався в кріслі. Думки стали заплутаними. Якби Крістіна померла до війни, він би по-іншому ставився до думки про другий шлюб. Так, він завжди любив та поважав її, але коли вона почала працювати на швидкій, його повага перетворилась на щире захоплення, а кохання — на обожнювання. У них було щось таке, чого не було в інших пар. Щось особливе. Звісно, зараз, коли минув майже рік, Блоггсу буде неважко знайти іншу жінку, що викликатиме повагу та симпатію, проте цього буде недостатньо. Звичайний шлюб зі звичайною жінкою завжди нагадуватиме йому, що колись у його житті був ідеал.

Блоггс крутився в кріслі, намагаючись позбутися важких думок і заснути. Як казав Ґодліман, в Англії зараз майже кожен герой. А якщо Голка втече, то майже кожен стане рабом. Треба спочатку розібратися з головним...

Хтось його струснув. Блоггс міцно заснув — йому снилося, що він у кімнаті з Die Nadel, але не може його упіймати, бо той виколов йому очі стилетом. Чоловік прокинувся, але зір до нього так і не повернувся — він ніяк не міг побачити, хто ж його трусив. А потім Блоггс зрозумів, що забув розплющити очі. Над ним стояла