Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
Навпочіпки підкрався до машини і увімкнув сканер. Ця сигналізація «зламалася» за п'ять секунд. Легенько відкрив багажник, відгорнув килимок і кинув під нього прихоплені прикраси. Відтак привідчинив дверцята і розсіяв по сидінню водія присмалену щетину тигра. «Ти, мабуть, любиш цього звіра — то нехай ним пахне тут». Зачинив авто і знову увімкнув сигналізацію.
«Ці просунуті молоді незабаром грабуватимуть, сидячи на диванах», — весело подумав, ховаючи пристрій.
Зітхнув полегшено і оглянувся довкола. Збоку кокетливо вигинала стан молода берізка. Важкі темні кетяги низько нахиляли гілки куща глоду. Олов'яним килимом, набравшись дощу, стелився газон. А позаду, на пагорбі, бовванів замок-фортеця з підсвітленим залізним орлом Турулом. Колись цей легендарний птах указав кочовим мадярським племенам із-за Уралу шлях на нову батьківщину. Привів їх сюди. Він розуміюче посміхнувся Турулові. Бо щось і нащось привело сюди і його.
Біля альпінарію дзюркотів декоративний водограйчик, і він умив після золота руки. І пішов назад, передчуваючи гарний сон. Єдине, що не радувало, — доведеться рано підводитись.
Конфіденційно
Шефові штаб-квартири Інтерполу в Україні
Гансу Браке
Стеження за Лисом продовжується. Якихось насторожуючих моментів не зафіксовано. Об'єкт поводиться скоріше як відпочиваючий. Контактує з пересічними громадянами, цікавиться їх побутом, родинними справами. Можливо, когось шукає.
Допускаємо, що в нього зав'язалися інтимні стосунки з молодою городянкою, перекладачкою. Тепер безробітна. Дає приватні уроки. Без кримінального шлейфу. Вона доводиться внучкою покійному полковнику медичної служби. У Другу світову війну той вивіз із Німеччини чимало трофейного антикваріату. А також володів унікальною колекцією раритетних люльок. Доля колекції невідома, як і доля інших старожитностей його спадку. Чи ховається тут якийсь інтерес Лиса, наразі невідомо.
Днями Лис мигцем, не виключено, що випадково, зіткнувся на вулиці з місцевим кримінальним авторитетом на прізвисько Барак. Сидів за рекет і згвалтування. Нині успішно бізнесує.
Цікаво, що цієї ночі дотла згорів ювелірний магазин, що належав Бараку. Оперативні дії підтвердили очевидний підпал магазину та крадіжку ювелірних виробів. Лис стосунку до цього немає. В нього повне алібі, підтверджене нашою людиною. Підозрюють самого Барака. Тепер він на підписці про невиїзд.
Щодо Лиса, то він продовжив термін свого проживання в готелі ще на тиждень.
Дещо про делікатеси
Нарешті. Ось вона йде.
Ступає через пістрявий натовп, наче крізь дим, розтинаючи його крилами дражливих парфумів. Від них очманіла ранкова оса, що заблудилася в її волоссі. В очах — зеленкуваті бісики, позбирані з полотен Босха. Її сороміцькі напіврозтулені губи вигнуті, як шийка дзбаника, з якого ось-ось бризне молоде вино. Про що вони мовчать? Повіки схожі на тонкий пергамент, у прожилках якого просвічують таємні письмена. Хто й коли прочитає їх? Скроні молитовно бліді й сухі. Скроні мадонни і вії блудниці.
Вона йде як пише. Пише поезію свого нічного падіння і свого ранкового злету. Пише повільно, з насолодою, млосно, по-лев'ячому колихаючи стегнами, налитими гріховним струмом. Тіні від чоловічих фігур, як лагідні собаки, труться об її коліна, не наважуючись піднятися вище. Кожен мужчина крадькома обертається їй услід. Так поденні маляри споглядають Рафаеля. Жодна жінка не проминає її здивовано-колючим поглядом. Так безбожники дивляться на храм.
Вона йде, і зелені бомбочки каштанів салютують її ногам. Камінці посміхаються до її лілових туфельок і ажурних чорних панчіх. Вона йде вільно, покволом, відсторонено, ніби не знаючи куди.
— Синичко! — зупиняє її голос іззаду.
Граційно повертає свою медальну шийку й запитує з променистою приязню:
— Хіба ми з вами знайомі?
— А хіба вчителька й учень повинні бути конче знайомі? Досить того, що в них спільні знайомі — слова.
— Отже, ви хочете, щоб я вчила вас слів?
— Хочу. Але в нас немає класу.
— Нічого. Ми скористаємося методом Арістотеля. Він навчав, прогулюючись з учнями під оливами.
— Воістину мудрець. Замість олив у нас будуть ці липи.
— То з якої мови почнемо? — лукаво примружилась.
— З французької.
— Цікаво, для чого французька людині з англійськими звичками. Зокрема — зникати не попрощавшись…
— О, тут я справді інтернаціоналіст. Мені імпонує ще й болгарський звичай — ствердно кивати головою, коли щось просять, і робити навпаки.
Вона йшла трішки попереду і від неї віяло свіжістю. Він ще раніше це вловив. Так пахнуть молодим листям дерева, що ростуть біля води. Навіть у спеку.
— Що ви знаєте по-французьки? — спитала вона.
— Буквально декілька слів. Та й ті, здається, французи вкрали від нас, коли їх звідси гнали назад до Європи.
— Що ви таке кажете?!
— Наприклад, аперитив — «а перед тим». Або сомельє — «сам наллє»…
Вона розкотисто засміялася.
— Ви не знали? Араби теж від нас чимало запозичили, — жваво продовжував він. — Наше «з салом налий, кум» вони переінакшили в «салам алейкум». Я вже не кажу про москалів…
— Не кажіть, не кажіть. Поки сонце зійде, Росія очі виїсть.
Перекидаючись слівцями, як м'ячиками, вони звернули в тиху безлюдну вулицю. Хідник оторочувала самшитова огорожка. Дівчина весь час звертала його увагу на якісь милі придибенції. Вона все це називала по-французьки. Кришка люка з давнім австрійським литвом. Гірка різнокольорових гарбузів у якомусь дворі. Бляшаний півень над рундуком. Деревцята, що виросли на даху покинутої недобудови.
— Небесні дерева, — переклала саму себе. — Їх посіяли там птахи, які дають їм скупу поживу. А дощ і роса напувають їх. Коли зривається вітер, їм, напевно, здається, що вони літають. Але коріння не дає їм злетіти. Навіть там…
За живоплотом причаївся крихітний павільйончик з білими виносними столиками.
Кивнувши в той бік, він спитав:
— А учні Арістотеля мали перерви?
— Коли вони стомлювалися, то сідали десь біля джерела і провадили годинку запитань і відповідей.
Вони теж сіли, і вона замовила для них банош.
— Це наш делікатес, — пояснила. — А зараз питайте, що вас цікавить.
— Мене цікавить, чому ти носиш лілові туфлі?
— Шановний незнайомцю, а ви хіба не знаєте, що все робиться для когось. Я взула їх для вас. Вони ж вам подобаються. Жінка завжди відчуває, коли її помічають як жінку. Коли ви вперше побачили мене
