Червоне доміно - Фред Унгер
— Чи залишитесь ви… е, ви до неділі — Лейпціг?
— Лейпціг? Тут?
— Так.
Енергійний кивок головою.
— Ярмарок. Купувати. — Він, сміючись, потер великим пальцем об вказівний. — Розумієте?
— Так, я розумію.
— Харазд.
— Лейпціг — красиве місто. Оui?
— Дуже красиве. Дуже добре. Але ніхто, хто показувати. Ніхто пояснювати. Дуже шкода.
Я глянув збоку на блондинку і мало не сказав, що ми з Карін можемо запропонувати свої послуги як гіди. Та перш ніж я встиг сформулювати цю думку в словах, месьє Дюма вже поклав руку на плече Карін.
— Хочете показати нам Лейпціг? Мадмуазель Іветті й мені? Прошу!
Карін вагалася й не знала, що відповісти.
Доктор Козель підбадьорливо кивнув їй.
— Звичайно, колего Зоммер. Покажіть нашим гостям Лейпціг. Лейпціг буде вам вдячний, та й наші гості, напевно, також.
— Ну, гаразд, — вона соромливо посміхнулася до месьє, вищого за неї більш ніж на цілу голову. — Згода.
— Merci, mademoiselle, гпегсі beaucoup[7].
І він швидко залопотів щось — випалив одразу з десяток фраз, з яких я не зрозумів ні одної. Тим часом він поклав другу руку на плече блондинки й тепер крокував поміж ними, як переможець: в кожній руці по дівчині.
Мені це було неприємно.
Не через його зажерливість. Це я йому прощав. Тут було дещо інше. Карін, моя маленька Карін, ні разу й не згадала про мене, не кинула на мене жодного погляду, відколи тут з'явився цей француз. Вона ніби зовсім забула про моє існування.
Минуло ще півгодини, і французи з нами розпрощалися. Карін і доктор Козель проводжали їх аж до машини. Я відмовився від такої честі.
Стоячи за фіранкою в секретаріаті, я спостерігав, як вони від'їжджали. Бачив, як широкоплечий, вже рушивши, висунув голову з віконця і кивнув Карін, помітив також, що й Карін кивнула йому у відповідь. Не дуже, а так, ледь-ледь, але все-таки вона кивнула йому. Їй зовсім байдуже було, що всі монтери дивляться на неї і, очевидно, думають про неї казна-що.
— Ви маєте щось проти цих двох? — нараз почувся знайомий голос.
Я так поринув у споглядання, що зовсім не помітив, коли зайшов Гайєр.
— Чого це вам спало на думку?
— У вас таке похмуре обличчя.
— Справді? Можливо.
Мене розбирала злість, що він втручається не в своє діло. Те, як я ставлюся до Карін і до французів, стосується лише мене самого. Йому до того зась.
Але він уже й сам змінив тему розмови.
— Через десять хвилин ви будете зайняті?
— Так. Треба ще раз обчислити міцність станин.
— А не можна зробити це трохи пізніше?
— Вам щось треба від мене?
— Вгадали! — весело сказав він, — Я хотів би продовжити розмову, яку ми, на жаль, не закінчили вчора.
— Це обов'язково?
— Боюсь, що так.
Я хотів сказати, що сьогодні я вже й без того втратив надто багато часу, але потім передумав. Так чи інакше він говоритиме зі мною, отже не варто було й опинатися.
— Ну, гаразд. Через десять хвилин?
— Так. Мені треба перед тим уладнати ще дещо. Будь ласка, зайдете в кімнату для відвідувачів. Тільки не забудьте!
— Ні.
Він причинив за собою двері. Я дивився вслід йому з суперечливим почуттям.
— Що це він говорив про французів? — спитала Віра Горм.
— Ах, просто так.
— Карін?
— Так, це пов'язано і з нею.
Я не хотів про це говорити. Нехай Віра притримає свою цікавість. Це стосувалося лише мене і нікого більше. Про те, що я кохаю Карін Зоммер, знав лише я. Навіть Карін ще не знала, хоча мені здавалося, що вона мала б почувати це.
З дня на день я плекав надії, але тепер мої надії розвіялись вщент. Це, власне, не було для мене несподіванкою, але все-таки — боляче.
У принципі, стороннім людям заборонено заходити до заводської будівлі, і тому на першому поверсі обладнали спеціальну прийомну — кімнату для відвідувачів.
Прийомна мала троє дверей.
Одні сполучали її з будиночком, де сиділа заводська сторожа. Другі двері вели до нижнього коридора, але вони були завжди замкнені. Ключ від них зберігався у Петерса. За третіми дверима — маленька, без вікон, комірчина; як мені відомо, там стояли старі меблі, інструменти й різна апаратура. Ключ від цих дверей був у нашого швейцара.
Щоб потрапити до прийомної, я мусив пройти повз Петерса.
— Капітан Гайєр уже там?
— Він чекає на вас. Ідіть зразу ж туди.
Капітан Гайєр і лейтенант Швенк сиділи в задніх кріслах і розмовляли.
— Я вже боявся, що ви забули про нашу домовленість, — сказав Гайєр. — Я саме хотів вам подзвонити.
— Прошу пробачити. Я…
Він махнув рукою.
— Гаразд. П'ять хвилин — то не має значення. Прошу, сідайте. Ви курите?
— Дякую.
— На жаль, це не «Інка», — ніби виправдуючись, сказав він. — Вони для мене надто дорогі.
— Байдуже. Я курю все, що димить.
— Треба відвикати. Справді, це шкідливо. Гайнце, а як ти гадаєш?
Лейтенант Швенк кивнув.
— Це зовсім неважко. Є люди, які щодня кидають курити.
— Ти, видно, недавно читав Марка Твена?
— Читав.
Так гомоніли ми досить довго,
