Червоне доміно - Фред Унгер

— Ах, справді, дякую.

Вона була знервована й неуважна. Я ще глянув їй услід, коли вона збігала нагору сходами. У неї довгі, стрункі ноги, і тонкі панчохи без швів так підкреслювали їх красу! Потім Карін зникла на сходовій площадці, і я побачив її вже значно пізніше — лише після того, як почув про те, що сталося.

Ось що я приховав від Гайєра. Я гадав, що маю на це право. Ніколи, ні за що в світі Карін не могла бути причетна до вбивства, в цьому я був певен. А якби Гайєр дізнався, що вона в той критичний час була сама в нашій кімнаті, то він і її почав би розпитувати так само докладно й грунтовно, як і мене. Саме від цього я й хотів її уберегти.

— Ваша кава.

— Дякую.

— Може, зразу розрахуєтесь? З вас вісімдесят чотири пфеніги.

— Здачі не треба.

— Спасибі.

Я обережно пригубив гарячий напій.

Що сказати Гайєрові, коли він знову почне розпитувати мене? Усе, що знаю? Так чи інакше він почує правду. Адже для цього йому досить лиш спитати Карін, чи була вона…

Стоп, тут щось не так.

Він же розмовляв з Карін, причому до того, як викликав мене. Чому ж у такому разі він не сказав мені прямо, що я не все розказав йому! Тактика? Чи він і справді нічого не знає?

Невже Карін — я просто не наважувався сформулювати цю думку до кінця — невже Карін теж приховала від нього, що вона ще раз верталася до нашої кімнати?

Коли ні, то чому він силкується приперти мене до стіни? Коли так, то чому вона промовчала про це?

Мені треба було одразу поговорити з нею, ще перед тим, як знову з'явився Гайєр і почав ставити свої неприємні запитання. Я повинен був знати, що вона йому сказала. Я повинен був почути правду від неї — і те, що вона, можливо, приховала від Гайєра. Тому що їй не слід було встрявати в цю гру. Ставка була висока. Надто висока.

Лампочка під куполом все ще розгойдувалася, коли я виходив із залу. Ті двоє поліцейських десь зникли.

Я знову підняв комір і, нахиляючись під поривами вітру, подався додому.

Перед Гранд-готелем я наскочив на якогось чоловіка.

Він торкнувся капелюха:

— Пардон!

— Це я винен. Пробачте.

Останнє слово я вже вимовив на вітер. Чоловік рушив далі, засунувши руки глибоко в кишені пальта.

Я також пішов своєю дорогою, але раптом спинився і приголомшено подивився вслід чоловікові.

Чи це був не…

Розмашиста хода перевальцем, наполовину сховане під капелюхом обличчя…

Звичайно! Це був ніхто інший, як довготелесий Генце із креслярні. Довготелесий Генце з дитячими очима.

Дивно!

Я підніс до очей наручний годинник.

Було пів на четверту ночі.

Якщо людина більш як півночі не спала, то нема чого дивуватися, коли вона проспить другого ранку. Я так міцно заснув під ранок, що прокинувся лише близько восьмої години і страшенно перелякався. Я навіть не почув, коли дзвонив будильник.

Коли незадовго до дев'ятої години я, захеканий і з пластирем на підборідді, прийшов на завод, перший, кого я побачив, був Гайєр.

— Тут уже подумали, що ви пропали безвісти.

— Я проспав.

— Ах!

Погляд, який він кинув на мене, був вельми промовистий. Але від дальших коментарів він утримався. Зате заговорила Віра Горм.

— Я мусила записати тебе як відсутнього без поважних причин. Ти ж знаєш, що я мушу здавати список співробітників до восьмої години. Доктор Козель чекає вже на тебе. Він біля крана.

— Де Карін?

— Теж унизу. Там прийшли іноземці. Французи. Не барись.

Коли я вийшов на подвір'я, доктор Козель і Карін стояли серед групи монтерів і ламаною мовою розмовляли з чоловіком, якого я бачив уперше. Оце, очевидно, й був отой візитер, що про нього згадувала Віра.

Чоловік був високий, плечистий і русявий. Очі його так і бігали на всі боки. Здавалося, ніщо не може сховатися від них.

— Це пан Унбегау, — відрекомендував мене доктор Козель. — А це месьє Дюма і його секретарка, мадмуазель Ніфергельт.

Я спробував у думці стулити докупи кілька французьких фраз, але незабаром відмовився від цього наміру, щоб не осоромитися. Я пробурмотів щось про те, що мені приємно і я радий, і полишив дальшу розмову на доктора Козеля, словник якого теж був досить убогий, але все-таки значно багатший за мій.

Секретарка, що стояла поруч із широкоплечим, була напрочуд гарненька. З першого погляду можна було побачити, що це чистокровна француженка. Не можу сказати, що справило на мене сильніше враження: її світле, мов платина, волосся, зачесане на правий бік і перехоплене на потилиці золотою приколкою, чи її променисті зелені мигдалевидні очі.

Я щиро пошкодував, що так мало уваги приділяв іноземним мовам. Який шанс міг би я зараз мати! Але тут уже годі було щось змінити, і якщо я хотів узяти участь в розмові, то мусив вдатися до такої самої каліченої мови, як і інші.

На жаль, найголовніше я вже пропустив. Огляд крана саме закінчився, і доктор Козель якраз у цей час багатослівно просив пробачення, що не може показати підйомний кран у дії, бо ще не завершено всі монтажні роботи.

— Дуже шкодую. Нічого не підключено, — він розмахував руками. — Кабель знято. Розумієте?

— Оuі[5]. Я розумію.

— Але в неділю показ. Отут на подвір'ї. З пресою і зовнішньою торгівлею.

— Зовнішня торгівля? Tres bien