Червоне доміно - Фред Унгер

— Ви багато знаєте про нас.

— Що ви привезли мені?

— Хвилиночку, — сказав Міхаель. — Ця темрява нервує мене. Іветто, мій кишеньковий ліхтарик у тебе?

— Облиште ліхтарик! — наказав голос. — Якби мені потрібне було світло, я б не повикручував лампочок.

— Це ви зробили?

— Угадали!

— Навіщо?

— Тому що я не хочу обтяжувати вас зайвими речами. Немає потреби, щоб ви впізнали мене, коли одного чудового дня вам піднесуть до носа моє фото на паспорт».

— На мою думку, — сказав Міхаель, — це вже трохи занадто. — 3 його голосу чути було, як це дратує його. — Фабріціус мовчить, мов води в рот набрав, ви тут викручуєте лампочки…

— А Фабріціус справді тримав язик за зубами? Ну, що ж, це дуже порядно з його боку.

Вже кілька хвилин я напружено думала; що привернуло мою увагу в цьому голосі.

Одне я знала напевно: я чую цей голос уперше.

Але що в ньому здалося мені дивним? Він, мабуть, був якийсь ненатуральний, чужий, роблений. Так, саме це! Наш незнайомець говорив нарочито зміненим голосом. Він робив це досить уміло, але коли уважно вслухатися, це ставало помітним. Навіщо йому це? Може, боявся, що ми згодом зможемо впізнати його по голосу?

— Отже, що ви привезли мені?

Міхаель сказав, яке завдання покладено на нас, яких результатів там чекають і що саме пропонують Фабріціус і Фрезер, щоб перешкодити демонструванню крана в неділю. Про нашу сьогоднішню вилазку на завод він, правда, не прохопився ні словом.

Коли Міхаель закінчив свою інформацію, якусь мить усі мовчали. Мені вже почало здаватися, що наш гість знову нишком зник, та ось я почула, як він тихенько хихикнув.

— Наче малі діти! Хочуть мені допомогти. Безглуздя! Я не потребую ніякої допомоги.

— Але ж Фабріціус…

— Ах, облиште. Фабріціус однаково не знає, що тут сталося. Фабріціус далеко звідси, сидить у цілковитій безпеці. Ваш приїзд був добре задуманий, але він не потрібний. Тут я орієнтуюсь в обстановці краще за будь-кого. Повертайтесь-но ви назад і передайте йому від мене сердечний привіт. Скажіть, що його ідея з мастилом просто чудова. Я б до такого ніколи не додумався. У вас воно з собою?

— Так.

— Ну, добре. Це ви залишите тут. Але в усьому іншому…

— Та Фабріціус повісить нас, якщо ми отак повернемось, нічого не зробивши.

— Можу собі уявити.

Знову хихикання.

Мені здалося в ту мить, що біля дверей до ванної кімнати я побачила якусь тінь. Та я могла й помилитися. В кімнаті було так темно, що я не бачила навіть Міхаеля, який стояв біля мене.

— Я знаю лише одне, що ви можете зробити.

— Шо саме?

— Ваша супутниця ревнива?

— Іветто, ти ревнива?

— Дурниці.

— Ви самі чули. То що ж це?

— Завтра їдьте на завод, відрекомендуйтеся і попросіть, ніби між іншим, щоб вам показали кран. Ви ж комерсант, і вам, очевидно, не відмовлять.

— Я гадав, що кран — це табу?

— Кран не дуже, а з гідравлікою справді важко. Але тут ви так чи інакше нічого не побачили б. її вже вмонтували. Спробуйте краще познайомитися із співробітниками інженерного колективу. Фабріціус розказував вам про Карін Зоммер?

— Ні.

— Запам'ятайте собі це ім'я. Познайомтеся з нею. Підіть куди-небудь з нею. Постарайтеся завоювати її довір'я.

— Гм. А потім?

— Це я вам іще скажу.

— А що буде з мастилом? — це я поставила таке запитання.

— Мастило хай поки що побуде у вас. Мене першої-ліпшої хвилини можуть обшукати. А вам це, здасться, поки що не загрожує.

— Ви дасте нам звістку?

— Можливо, я завітаю до вас іще раз, а коли ні, то зв'язок триматимемо через той самий тайник. На добраніч.

Кишеньковий ліхтарик спалахнув зненацька і засліпив мене так, що я мимоволі заплющила очі. В ту ж мить грюкнули двері, ключ повернувся в замку, потім усе стихло.

— Алло!

Ні звука.

— Алло!

— Він пішов.

— Іветто, де ти?

— Тут.

— Є в тебе ліхтарик?

— Нема.

— У мене теж нема.

Дзенькнула об підлогу ваза. Міхаель вилаявся.

— Та відчини ж двері!

Я навпомацки добралася до дверей, натиснула на ручку. Двері не піддавалися.

— Замкнуті.

— Що?

— Замкнуті!

— Та в тебе ж є ключ!

Правильно, ключ. А я й забула, що весь цей час тримаю його в руці.

Нарешті я знайшла отвір для ключа, відімкнула замок і відчинила двері.

Правда, набагато світліше не стало, однак цього було досить, щоб Міхаель знайшов свій кишеньковий ліхтарик. Потім він розшукав повикручувані лампочки, і через хвилину в кімнаті знову спалахнуло світло.

— Оце так гість, — саркастично зауважив Міхаель.

— Нічого. Чим пізніша ніч, тим миліші гості.

— Ти ще хочеш коньяку?

— Тепер навіть більше. Але трохи згодом. Я зараз повернусь.

І перш ніж Міхаель як слід зміркував, у чім річ, я була вже за дверима. Ліфт і досі стояв на рівні третього поверху. Я натиснула на кнопку з написом: «Перший поверх».

Вестибюль потопав майже в цілковитій темряві. Лише в швейцарській світилася маленька лампочка.

Килим приглушив мої кроки, і швейцар аж здригнувся з переляку, коли я раптом стала перед ним.

— Ви хочете вийти? — він потягнувся за ключем.

— Ні, Я лише